Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

Та принаймні їм неминуче треба наважитись на той бій. Інші швейцарці, що на ворожому боці, теж не отримали платні, а крім того знали, що король Франції — союзник їхньої федерації, тому не хотіли й пальцем ворухнути в цій битві. Так вони пообіцяли, і це знали обидва — як полковник Тіш, так і Анрі,— а тому, правду кажучи, не дуже й непокоїлись один через одного. Вони виграють бій. Анрі начепив на капелюх величезний білий плюмаж, і не менший гойдався на голові в його коня. Він виїхав перед лави свого війська й промовив так:

— Браття мої! Бог за нас, он там наш ворог, а тут ваш король! Уперед! І коли знамено перед вами більш не кликатиме вас за собою, шукайте очима мій білий плюмаж, ви знайдете його там, де лежить шлях до перемоги й до слави!

Він випростується в сідлі. Очі на його худорлявому обличчі широко розплющені, в голові думка: «Треба ж вам на щось дивуватися! От і маєте мій капелюх. Він мені коштував сто екю — з білим аметистом і перлинами. Та ще й плюмаж… А швейцарці битимуться!» — ще подумав він, але вже побачив, що вороже військо рушає, а поперед усіх — якийсь чернець: він нахвалявся, що від його здоровезного хреста вороги-єретики зразу кинуться тікати. Анрі, вже зі словами «До бою!» на язиці, ще мчить на коні вздовж фронту своєї армії, аж туди, де стоять швейцарці.

— Полковнику Тіш! — Він обнімає вершника, не сходячи з коня. — Я скривдив вас, але все вам відшкодую.

— Ох, величносте! Ваша доброта коштуватиме мені життя, — відповів старий полковник. І ось вони вже роз'їхались, помчали на ворога — кожен на чолі свого загону. Найперший зітнувся з ворогом маршал д'Омон і відкинув назад його легку кінноту. А тоді німецькі рейтари відкинули ескадрони короля на його ж таки піхоту й наробили в королівському війську великого замішання. На додачу до всього ще й граф Егмонт [9] Егмонт Філіпп (1558–1590) — син графа Егмонта, одного з ватажків Нідерландської революції, оспіваного Й.-В. Гете. Був генералом на службі в іспанського короля й загинув у битві при Іврі. зі своїми валлонами вдарив на королівських солдатів, і тим нарешті довелося зітнутися з самою Іспанією, з Габсбурзьким домом, — доти вони ще ні разу не сходились віч-на-віч із всесвітньою державою, що не знала поразок. Це страхіття, бо перша невдала сутичка може зразу перерости в утечу й катастрофу. Один з королівських вояків у клекоті бою, поки його не відтисли далі, встиг гукнути до товариша:

— Агов, старий єретику, хто виграє бій?

— Король його вже програв. Аби хоч живий зостався!

Роні, завжди такий непохитний лицар, теж зневірився; у нього вже п'ять ран, від куль з пістолів, від шпаг і від списів, він вирішує, що з нього досить, сяк-так вибирається з шарварку й ховається під розложистим гіллям якоїсь груші. Маючи стільки ран, кому це охота слухати гамір бою, тож Роні, званий згодом Сюллі, зразу поринає у млість. І навіть грім гармат не може збудити його.

Як і в усіх своїх боях, король покладається на гармати і вміє як слід використати їх. Ворожі ядра перелітають через нього, його ядра влучають. Перший узяв ноги на плечі той чернець, що так дуже нахвалявся. А у війську Ліги панують забобони й неймовірна пиха: коли розсипалась та брехня, що додавала йому сили, розсипалось і воно само. І сталось це завдяки королівським гарматам. Граф Егмонт з іспанцями та ландскнехтами в нестямній люті кинувся просто на ті гармати, зневажаючи смерть. Штовхнув задом свого коня в одне з тих вогнедишних жерл, аби показати своє презирство, бо то, на його думку, була зброя єретиків і боягузів. Щоправда, гармата саме не стріляла. Зате королівська кіннота налетіла на нерозважних ворогів і порубала їх на шматки з самим Егмонтом разом. Герцог Брауншвейзький [10] Герцог Брауншвейзький Юлій — протестант, загинув у битві при Іврі. поліг в атаці своїх німецьких рейтарів, і ті зразу ж завернули коней. Анрі! Не проґав у вихорі подій того, що німці, втікаючи, навалилися на свій власний фронт, і на правому фланзі він похитнувся.

Одна мить, невимірна, невагома; пропусти її — і квит. Король зупиняє коня і зводиться в стременах. Немовби ту мить усе ж можна виміряти, він сягає до кишені, по годинника — та його нема: загубив, пропало вісімдесят екю, й миті не виміряєш. Його плани були не такі; справді, цей честолюбний стратег ніколи не замишляв і не передбачав того, що зробить зараз. Погляд назад, де запала тиша, несподівана глибока тиша:

— Оберніться! І, як не хочете битись, дивіться, як я гину!