Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

— Ви не безсилий, — відказав Морней. — Ви лицемір. Свого швагра ви сховали від короля. Він знайшов притулок у котромусь із міст пана де Меркера. А з самим герцогом ви квапитеся сплести ще якусь інтригу, хоча йому скоро вже кінець, та й вам ця інтрига зовсім не потрібна.

— Хто я такий? — перепитав Бріссак, аж здригнувшись від жаху. — Ви самі в це не вірите. Подивіться на мене, й ви не посмієте повторити те слово.

Морней не став його повторювати: презирство переважило в ньому гнів. А Бріссак тим часом примудрився побліднути, наче мертвяк, погляд його погас, на голові з'явився терновий вінець. Морней дивився на те з огидою. А Бріссак думав: «Ось зараз я тебе одним махом так упораю, що ти, протестантський круку, впадеш зі своєї гілляки неживий. Спробувати?» Він насилу переборов спокусу.

«Пащо зважати на пропащого», — подумки сказав собі Морней. Бо цей лицемір і лицедій здавався йому найневиправнішим з усіх грішників. Після замаху, вчиненого на нього, він і про пана де Меркера став думати інакше. Себе він звинувачував у легковажності й наївності, бо ніколи нікого зі своїх ближніх не вважав невиправним, і тепер — навіть більше, ніж замолоду; та це й природно, бо з літами ми слабнемо. І все ж він гадав, що непогамовний герцог ближчий до образу божого, ніж оце безхребетне ніщо, яке кривляється перед ним.

Морней уже не зважав на те ніщо в людській подобі, він промовляв наче до неживої речі. Назвав умови, на яких згоден пробачити образу: перепросини в такій урочистій формі, щоб усі на них звернули увагу. І хай пан де Сен-Фаль стане перед ним на одне коліно. Почувши те, маршал Бріссак забув прикидатись і обурився щиро.

— Аякже! — вигукнув він. — Поїдьте, коли ваша ласка, до нього, і він вас перепросить як годиться, хоч і не в такій незвичайній формі. Хто ви такий, взагалі?

— Я представник короля, якого ми тут дожидаємо. Він розшукає твого Сен-Фаля й покарає його.

— Це ще побачимо, — відказав Бріссак. — Не забувайте, що мені довелося здати йому столицю, а то б він ніколи не здобув її.

З тими словами, які він мав іще сказати, Морней звертався вже до стіни. Він, мовляв, тепер добре розуміє, наскільки має рацію король, коли вимагає належного йому послуху і захищає своїх слуг та їхню дворянську честь. А втім, хай маршал Бріссак зволікає, скільки зможе: врешті-решт Сен-Фаль однаково опиниться за ґратами. Щодо цього Морней дає слово сам собі.

Бріссак мовчки пішов: непримиренність протестанта не менше жахлива, ніж його ревність у вірі. Удар кийком, що перепав йому, викликає не більш і не менш як славнозвісний «гнів божий». Треба їх усіх провчити. А цього Морнея поводити за ніс і виставити на посміх. І тим ліпше, коли й король дістане свою пайку. Він тоді буде обережніший і змусить своїх протестантів ще почекати того едикту.

Звичайно, важко було над усяку міру. Морней, тільки-но зміг виходити, мусив пояснювати своїм одновірцям і вмовляти їх, щоб вони, ради бога, не вимагали від короля більше, ніж він може дати їм без шкоди для себе.

— А якщо він помре? — спитав пастор на прізвище Беро, що приїхав у Сомюр до губернатора за дорученням церковної ради.

Морней схилив чоло, підвів його й спокійно відповів:

— Поки він живий, вистачить едикту — такого, як він хоче видати.

А сам подумав, хоч і не сказав уголос: «Полиште мертвим ховати своїх мертвих. А ми, поки живі, повинні невідступно дбати про віру й про свою честь». Він аж надто добре знав, яких зусиль це коштувало — дочекатися цієї години, коли їхньому королю дозволено дарувати їм цей едикт. «Полиште мертвим ховати своїх мертвих». Удаючись до цих слів зі святого письма, Морней мислив і як побожна людина, і як державний діяч.

Він поїхав із пані де Морней до Парижа. Обох прийнято негайно: пані де Морней у домі сестри короля, куди водночас із нею з'явилися ще дві дами — герцогиня де Бофор і принцеса Оранська. А король прийняв Морнея, хоча саме чекав візиту папського легата.

Коли Анрі побачив на дверях свого Філіппа Морнея, він не наважився зразу обняти його, як хотів спершу: ця постать була йому чужа. Ні, не літа, а тільки нещастя може так змінити обличчя людини.

— Філіппе, — сказав Анрі.— Я вислухаю всі ваші скарги, хоч би які численні й тривалі. Вас жахливо образили, і мене разом з вами. Зате ж нарешті настав день, коли я можу відновити віру в правах.

— Безперечно, величносте, — кволим голосом відказав Морней. — Ви дотримаєте слова й подаруєте нашій вірі ті вільності й права, які вона вже мала ціле покоління тому.