Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

Вечеря почалася пізно, і коли сідали за стіл, декілька парочок уже домовились побратися за прикладом короля Наваррського, який хоч і не любив обідні, зате дуже любив принцесу. Вродливі фрейліни старої королеви того вечора скорили стількох гугенотів, скількох схотіли. Найлегше було це зробити з Агріппою д'Обіньє, бо він, розпалившись, обіцяв кожній, чого лиш вона попросить. Дю Барта душею опирався, тільки плоть його піддавалась. Третій приятель молодого, Філіпп дю Плессі-Морней, витав думками десь далеко. Він належав до тих натур, що можуть і серед оргії лишатися холодними й аж надміру цнотливими. Якраз у цьому він не знав міри: інші в розпусті, а він у чесноті. Сократівське його обличчя заясніло, натхнене гнівом, і він вигукнув серед бучного бенкету:

— Ми як малі діти! Ладні помінятися місцем з лицедієм, що грає короля в трагедії. Волочить по помосту золоті шати, а через дві години несе їх до лахмітника разом із платою за позичання. А про те ми не думаємо, яке рам'я, скільки вошей і бруду ховає він під ними; і як часто, вдаючи монаршу гідність, він нишком чухається, а величаючись, як часто терпить сверблячку.

То були бунтарські слова — от тільки хто їх слухав? Старший з братів Карла Дев'ятого і його наступник, коли Карл нарешті спливе кров'ю, — сам герцог Анжуйський радісно плеснув Філіппа по плечу й сказав йому на вухо:

— Ось мій брат і є той лицедій. Переді мною можете не таїти своєї думки, бо я її поділяю. Мене вабить до вас, протестантів, ваша відвертість — по ній видно, що ви дуже вірите в бога.

Побачивши, що принц крові так довірчо розмовляє зі скромним воїном істинної віри, й інші почали його наслідувати — чи то, може, взагалі католиків потягло брататися з протестантами? Вони стискали одні одних у обіймах, як-от капітан де Нансей пана де Лерана. Юний де Леві, віконт де Леран, вирізнявся серед своїх вродою, стрункістю й моторністю — справжній паж. Дужий де Нансей стиснув його в обіймах так, наче хотів задушити з великої любові; та юнак вислизнув із його рук, наче в'юн, і зненацька вкусив товстуна-капітана за вухо. На мить усі застигли — що з цього вийде; потім залунав якнайщиріший сміх. Ось яка була та ніч.

Її обличчя було обличчям богині Венери; нечисленні скептики, як дю Барта, виразно розгледіли її. Одначе й вони не здогадалися, що все це робота пані Катрін. Вона сама кинула в бій свій летючий загін, віддавши певні накази, і її фрейліни досягли того, що досі не вдавалось нікому: різниці між вірами наче не стало. Господь бог ще ніколи не змішував таких різних порідь, і ось тієї ночі це зробила по-своєму пані Венера. Ну, а про неї можна сказати, що вона серед поганських божеств найменше схильна до облуди й підступності і коли щось обіцяє, то зразу й дає. В усякому разі, при цьому дворі, де панував такий лад, як було потрібно пані Катрін, любовні обіцянки виконувалися зразу. Тому весь час багато весільних гостей було в покоях фрейлін; вони похапцем віддавалися там насолоді, навіть не зачинивши дверей, а інші, що тільки-но вийшли й шукали собі місця, заздрісно-зичливо підбадьорювали тих, хто вже трудився. А потім усі знов повертались танцювати.

Часами велика зала наполовину порожніла, і через те музика з галереї лунала аж надто гучно, мов у пустці. За столами лишались пияки та філософи. Ніжно схилившись до Марго, сидів там і Анрі.

Обоє вони сиділи під барвистим шатром із знамен французьких провінцій та прапорів, здобутих колись у бою, в далеких країнах. І здавалося їм, наче вони зовсім самі. Анрі запевняв Марго, що завжди, завжди кохав її. І вона вірила йому, а він їй, хоч обоє знали, що це не зовсім так. Вони почували, що тепер це стало правдою. «Це мій єдиний коханий». — «До неї я не знав жодної, і з неї починається моє життя!» — «Він — моя весна, без нього я б скоро постаріла!»

— Анрі! У тебе постать достеменно така, як вимагає античний канон. Присягаюся честю, за це ти заслужив нагороди.

— Марго! Я радісінький поділяти з тобою цю нагороду, скільки ти захочеш і скільки витримаєш!

— Це треба довести, і негайно, — промовив її дзвінкий голос, і те саме промовляло її витончене обличчя.

— Анрі, що стояв на колінах, умить схопився, і вони пішли тим шляхом, що й усі. Це, звісно, шлях плоті, але й плоть іноді може одухотворитись. Коли вибралися з великої зали, Анрі взяв її на руки й поніс. Він ніс її на оберемку перед собою, а варта виструнчувалась і з усієї сили гупала алебардами об підлогу. П'яні, що вже валялись долі, повертали вслід їм голови.