Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

А жінки своє: дивіться, герцог Гіз! Якраз на весілля повернувся. Ну що ж, можна знов починати. Та де! Ви що, не знаєте? Вона вже втелющилась у красунчика ла Моля. Он він іде. Котрий же це він у неї? Першого вона мала в одинадцять років. Я про це весь час нагадую своєму чоловікові, хай пам'ятає, що є гірші за мене.

Чоловіки знов осудливо заговорили про порушення належної відстані. Цей Наварра ось-ось наступить на п'яти королю й кардиналові, від нього можна сподіватись чого завгодно. Скільки ж то грошей можна було б позичити йому без ризику під усе його могутнє королівство? Хіба мішок із нього заввишки! Ну, друже, і язик же у вас! Коли б лишень мішок не був вищий за нього. А воно ще й протестант.

А придворні дами на своїх лавах шепотілися: чи так уже треба було французькому королівському домові брати зятем гугенота? Скажіть самі, люба моя, чи годиться отак квапитися? Щось тут непевне. І дозвіл від папи якось навдивовижу швидко прийшов, хоч раніше весь час казали, ніби найсвятіший отець забороняє цей шлюб. Якщо вже хочете знати, скажу вам під секретом, що тієї папської грамоти ще ніхто на власні очі не бачив. Тільки лист надійшов від посла з Рима — якщо справді його написано в Римі, а не за вказівкою пані Катрін.

Поряд перешіптувалися придворні-чоловіки: як хочете, а враження таке, що за всім цим стоїть королева-мати. Поки що плани її невідомі, але зміст їхній, можливо, розкриється раніше й буде жахливіший, ніж ми гадаємо. Карл Дев'ятий поставив протестанта де ла Ну [59] Де ла Ну, Франсуа (1531–1591) — французький полководець-гугенот, один з найдіяльніших помічників адмірала Коліньї. Загинув у бою під Монконтуром. на чолі війська, що має відібрати в іспанців фортецю Монс. Де ла Ну забере з собою найкращих протестантських бійців, і адміралові в Парижі ой як бракуватиме їх. Щось діється темне. І краще про це не балакати. Навіть не знати. А весілля має бути справді бучне.

Щодо цього погодились і дами — але й дамам, і панам з усіх суспільних станів, представлених у соборі, відібрало мову, коли вони побачили, що сталося позаду, на криласі. Замість того, щоб слухати обідню, король Наваррський просто собі покинув свою молоду королеву й вийшов задніми дверима, а з ним увесь його протестантський почет. Хоча цього й слід було сподіватись, проте враження вийшло скандальне. Всім відомо, що при першому слові обідні чорт утікає, підібгавши хвіст, але хіба-таки він не міг додержати пристойності й лишитися? Добре, що тих нечестивців усіх до одного завважили. Недовго вже терпіти таке зухвальство.

Вийшовши, Анрі поза собором повернувся до єпископського палацу. З ним були тільки дворяни-протестанти; серед них і ті, кого він давно не бачив, але в цей великий день вони обступали його. Прийшов і його колишній вихователь Бовуа, що свого часу так хитро допомагав Анрі в Наваррському колегіумі тоді, як хлопцеві доводилось боротися за те, щоб не ходити до обідні.

— Бовуа, чи не пішли ми обидва вгору? — спитав Анрі, збуджений від щастя. — Ви маєте гарний будинок у Парижі, я одружився з сестрою короля, і про обідню більш ніхто не згадує.

Огрядний стариган відказав:

— Ваша величносте, я на старість розледащів і не люблю подорожувати. Тому я й доживаю свої останні дні в наглухо зачиненому домі, а на моїх дверях люди пишуть усякі злостиві назвиська.

І моргнув очима. Він радо нагадав би своєму вихованцеві про багато речей, забутих у тріумфальному настрої або непідхожих до нього. Декотрі загукали, щоб принесли вина. Та Анрі п'янила сама думка про Марго. Його пекла нетерплячка — чи так він гадав, — проте й час летів на крилах щастя, старий Хронос [60] Хронос — у грецькій міфології батько олімпійських богів, а також уособлення часу. котився на легкій кулі Фортуни. О четвертій годині повідомили, що відправа в соборі ось-ось закінчиться. Молодий повернувся туди й вивів свою дружину. При королі Франції він поцілував її: гугенот із півдня поцілував принцесу Валуа. Все ж таки не один ненависник прикусив язика, побачивши це. Потім двір пройшов парадною галереєю назад до єпископського палацу, і ще раз усі глядачі — й простолюд, і шановні городяни — надивились на вельмож та їхні манери. В палаці подано обід, а ввечері свято перенесено до замку Лувру, і його стіни побачили нескінченні танці, що їх перервала тільки процесія срібних скель. Через усю величезну залу, накриту склепінням із двадцятьма люстрами, невидима сила рухала десять постаментів у формі блискучих кам'яних брил: на першій сидів сам Карл Дев'ятий у подобі бога Нептуна, майже голий, бо він любив похизуватися своїм кремезним тілом. За ним — обидва його брати й перевдягнені придворні, що зображували інші божества та морських страховищ. Машини грюкотіли, а полотно, яким були обтягнені «скелі», брижилось. Та однаково брав подив, що все зроблено так мистецьки, а ще до того співаки співали французькі вірші, складені найкращими поетами.