Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

Жоден з них двох — ні Гіз, ні Валуа — не важився вбити другого, і настало безвладдя. На вулицях з ранку до вечора під дзвін на сполох проповідували ченці, закликаючи до різанини. Гізова сестра, фурія священної Ліги, теж не сиділа згорнувши руки: з балкону свого палацу вона підбурювала до вбивств розбурхане юрмище сповненої високих поривань молоді.

— Молодь, моя молодь! Твої поривання завжди високі! — вигукувала вона, і майбутні адвокати, проповідники та малярі вірили їй радісінько. Буяння крові в жилах легко сплутати з пориванням до високого. В часи, коли всіх охоплює гарячка нетерпіння, молоду кров дуже цінують.

Герцогиня Монпансьє, хоча й розпалена до нестями, не втрачала здатності читати на людських обличчях, і ось унизу, серед натовпу своїх шанувальників, вона відзначила собі одне, що його бачила вже не вперше. У кого такий вигляд, той може придатися. І вона звеліла привести того молодого послушника до себе нагору.

Сама вона не полінувалася приготуватись як слід: убрала свою високу дебелу постать у прозорий серпанок, побризкала в спочивальні парфумами. Коси, чорні, як воронове крило, — правда, вже підфарбовані,— пишні перса, вбрання все в срібних зірочках: оглянувши себе, герцогиня вирішила, що цього вистачить, дарма що на виду її вже виразно позначилась руйнівна сила пристрастей. «Тридцять шість років — як комусь іншому, то, може, здалась би занадто стара, — подумала вельможна дама. — Але не двадцятирічному ченцеві-селюку, що вперше зроду побачив ліжко герцогині». Вона ще спитала себе: «Що мені з ним робити і як далеко можна зайти?» Чи не однаково, — відповіли, здвигнувшися, дужі, повні плечі.

«Я чогось хочу — і ні перед чим не спинюся, щоб досягти свого. А цього бракує чоловікам — навіть моєму братові, народному ідолові, що ось-ось має зійти на французький трон. Потрібен один-однісінький удар — але він боїться його завдати. А його сестра не побоїться. Вона, якщо треба, могла б і власною рукою вдарити. Руки у мене сильні і все тіло не кволіше, ніж у брата, плечі широкі, і я сама могла б стати героєм нашого роду, якби не ті дрібнички, що роблять мене жінкою: але якраз ними я й доможуся свого».

Вона дала знак, надбігли слуги, привели ченця, упхнули його в двері й відразу зачинили їх. Богиня лишилася в своєму покої наодинці з бурою постаттю, яка прийшла знизу, з вулиці, й від якої страшенно смерділо. Ніякі парфуми не могли перебити смороду немитого тіла, що зразу розійшовся по всьому покою; але вельможна дама витримала все. Вона звернулась до ченчика, що кліпав очицями, плямкав товстими губами й ворушив своїми селянськими ручиськами, схованими в стулені докупи рукави. О, він охоче вийняв би ті руки й полапав оце пишне тіло, що перед ним. Ані сліду боязкої шаноби: нині все перемішалось, у священній Лізі всім однакова ціна. Подивіться хоч би на вулицю за барилами з піском: там лежать купами полковники та дворяни, то ми їх навалили. А жінки їхні зосталися нам на втіху. Ге-ге! Молодь, каже! Високі поривання!

— Як тебе звати? — спитала герцогиня так суворо, що молодик злякався.

— Та ви ж знаєте, — буркнув він. — Ви ж самі назвали мене згори на ім'я. Гукали: «Жаку, де ти?» [153] Жаку, де ти? — Чернець-домініканець, що 1589 р. вбив Генріха III, звався Жак Клеман. Ну, ось я тут. А далі що?

— Стань на коліна! — рішуче звеліла герцогиня Монпансьє.— Перебирай чотки й молись.

Із його маячних слів вона збагнула, що її влада над ним безмежна. Вона заполонила його сни вже давно, бо він не вперше слухав, як вона промовляє з балкону. Тепер йому довелось на колінах висповідатись їй, розповісти про свою ганебну й жалюгідну долю: він прогрішився плоттю, і його з монастиря послали до Парижа, щоб він там здійснив подвиг. Настоятель утовкмачив йому, що плотський гріх можна спокутувати тільки подвигом.

— Яким же? — спитала герцогиня.

Цього він не знав. Ті ченці, що виховували його, досі нічого про це не сказали. Ченці весь час готують царевбивць, а щоб скористатись ними — до цього не доходять. «Оцей-от — мій», — подумала вона і владно промовила:

— Ти належиш мені. Я зроблю з тобою що схочу. Я можу обернути тебе в невидимця. Відвернись до стіни.

А сама відійшла в другий кінець покою і вдала, ніби шукає ченчика. Ось вона спитала: — Жаку, де ти? — потім ще й ще раз, але він не озивався. «Ого, то я й справді зробився невидимий», — сказав він сам собі, але ніщо більше йому не спало на думку, і серце в нього не забилося частіше.

— Жаку, підійди й доторкнись до краєчка моєї сукні, тоді ти знову зробишся видимий.