Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

Відвага — невелике диво, всі ми відважні. Багато людей здатні витерпіти, коли їм при цілковитій притомності відтинають ногу. Перший-ліпший офіцер, поранений у ногу, звелить її відтяти, щоб мати змогу хоч на дерев'янці служити й далі королю Наваррському. Все це діло не хитре. Несила знести тільки внутрішніх, душевних хитань, утрати природної впевненості, страху, так, страху.

Було це в Озі, тому самому місті, де Анрі завдяки своїй меткості й рішучості врятувався від смертельної небезпеки і де він наважився на таку сміливу новину: повестись людяно. Саме там пролежав він сімнадцять днів, думаючи, що він як людина розбитий, відкинутий, закреслений, нездатний довершити ті справи й задуми, для яких досі вважав себе досить сильним. Настільки сильним, що дозволяв собі ще й надмірні насолоди і не лякався виснажливих пристрастей. Через це людина з багатою натурою часом падає й лежить, як розбита, зневірюється в собі, і замість неї самої в неї повинен вірити хтось інший, якщо це ще можлива річ. Тут цим іншим була його Марго, його воістину вірна дружина, хоч би скільки ще вона мала полюбовників. Весь час, поки Анрі хворів, вона не роздягалась, без сну сиділа біля нього, підбадьорювала його словом, відганяла його страхи. Згодом, видужавши, він сказав те, чого від нього досі не чули: «Це записане там, на небі». Що саме? Те знали тільки він та його дружина; обоє вони дуже виразно це усвідомили після безсонних ночей в Озі.

Пробуті там дні, сповнені такого глибокого змісту, зробили їх найкращими друзями. І коли вони повернулись до Нерака, королева дістала змогу завести собі двір на свій смак і навіть виховувати зі свого владаря галантного кавалера, — яким він і справді ставав кілька разів у житті, коли бувало потрібно. Цього разу він лишався таким цілих дев'ять місяців, носив найдорожче вбрання, все з Голландії чи Іспанії, самий оксамит та шовк, пурпур та золото. Своїй королеві він тільки віял накупив аж десять, і всі вони виблискували самоцвітами. Він дарував їй парфуми, найрозкішніші сукні, навіть рукавички з квітів. Держав для неї карликів, чорношкірих пажів, пташок «з островів». У парку «Гаренна» вона мала свою каплицю й слухала там обідню; потім бали під шумливими кронами дерев, музика, вірші, танці, догоджання дамам, — і все те якось особливо ясне й просте в чистому повітрі парку. Тоді при неракському дворі під шумливими деревами панувала витончена млість і фантастична мрійність. Небо було дуже ясне, з нього лилося сріблясте світло, вечори дихали теплом і спокоєм.

Може, зброя помалу іржавіла, зате розум набирався гнучкості. Анрі власноручно написав повний переклад записок Цезаря [135] Цезар, Гай-Юлій (102/100-44 pp. до н. є.) — видатний діяч, полководець, письменник і оратор Стародавнього Риму. про похід у Галлію, а також про громадянську війну. Пе?ра йому привозили з Голландії, чорнило з Парижа, напір для нього золотив камердинер. Він любив книжки в розкішних оправах — замовляв їх уже й тоді, коли сам ще ходив у витертому камзолі. Завжди надаючи ваги формі витворів розуму, він і в листах, і в указах, і навіть у піснях, що їх пізніш наказував солдатам співати під час бою, — в усьому набував тим кращого стилю, чим більших діл навчався: адже одне допомагає другому, і виразне слово так само народжується з душі, як несхибне діло.

Тих кілька місяців він поводився, та й почував себе як той, кому не треба думати про своє майбутнє, бо йому забезпечено й багатство, й мир, і щастя, — хоч насправді все було не так і це радісне сновиддя кінчалось якраз там, де парк «Гаренна» переходив у лани. І все ж який щасливий був він від того, що може хоч на час зробити Марго повелителькою власного двору й галантного короля, бо якраз такий був він тепер: на догоду їй від нього гарно пахло, а зуби в нього були вкриті золотом. Він звелів привезти для неї з замку в По найкращі меблі й срібний столовий посуд. Сама вона, коли була в тому замку, розшукала десь там старовинні арфи: можливо, інші дами колись виливали своє серце, граючи на них, як тепер Маргарита Валуа, що ніколи в своєму неспокійному житті не знала гармонійності й спіткала її лиш тут.

Вона іноді зчудовано проводила рукою по чолу. «І досі тут нікого не отруєно? Досі жодного заколотого в зачиненій кімнаті? Ніхто мене не лупцює, і навіть власні пристрасті дали мені спокій. Мені не доводиться ні спускати на мотузці з вікна мого брата д'Алансона, ні самій їхати кудись і встрявати в авантюри. Приниження, комедіантство, страхіття довкола мене і болісний неспокій у мені — все це минулося? Справді, ось я тут». — І вона проводила чудовно-гарною рукою по чолу, знов погідному, і королева цього двору йшла танцювати з люб'язними дворянами та з фрейлінами, що поводилися пристойно. Бриніла ніжна музика, пломінчики свічок ледь коливались від вітерцю, що подихав у розчинені вікна; і на обличчях, і в серцях була така сама лагідність, як у звуках, у світлі, в подихах вітерцю. Танці, ласкавість у душі, ціла ніч минає в легкій закоханості — не знати в кого. Марго могла б підставити губи кожному, але цілує тільки свого владаря.