Переїзд цього строкатого товариства від міста до міста відбувався, як завжди, у великій пишноті, якій, одначе, заважали всілякі страхи. На півдні, біля морського узбережжя, весь час чекали, що нападуть гугеноти; кілька разів спинялися серед поля — і екіпажі, й вершники, й піхота. Карети обох королев обступала озброєна охорона. А коли фальшива тривога миналась, галасливо рушали далі. Зате вже, зупинившись у якому-небудь більшому місті, вигрівалися в промінні власного блиску. В місті Коньяку Mарго зажила чи не найбільшого успіху за все своє життя: місцеві дами аж поніміли з подиву перед її розкішними уборами. Немов зоря зійшла над цією далекою провінцією, а паризький двір осиротів, утративши таку красуню, позбувся свого ясного сонечка: так розливався один із супутників, на ймення пан де Брантом. Для нього самого було б краще мати таку могутню статуру, як у панів Гіза, Бюссі й ла Моля. Це Марго цінувала вище, ніж захват. Говорити вона вміла й сама; коли в'їхали в Бордо — той в'їзд був справжнім тріумфом, — вона велично й чарівно відповідала всім, хто її вітав. Перший серед них був Бірон.
Крім інших своїх посад, маршал займав ще й посаду мера Бордо, головного міста провінції; і якраз це місто досі ще не впустило в свої мури губернатора. Тому Анрі попросту відмовився поїхати туди на зустріч із королевами. Почалися переговори, що тривали майже сім тижнів. Урешті Анрі домігся, щоб зустріч відбулась у садибі «Кастера», тій самій, де зазнав ганебної поразки Бірон — уся околиця досі гомоніла про ту комедію. Маршал не наважувався й показатись туди. Анрі прибув із півтора сотнями вершників-дворян, і їхній вигляд викликав у старої королеви не тільки захоплення, а й тривогу. Тим ревніш запевняла вона зятя в своїй любові й мирних почуттях. Вона дійшла до того, що назвала його спадкоємцем трону — звичайно, після її сина д'Алансона; але обоє — і зять, і теща — добре знали, чого варті ці слова.
Потім вони сіли вдвох в одну карету — бранець, що зумів утекти, і вбивця його матері та його друзів. Вони не переставали виливати одне на одного свою палку любов, аж поки приїхали до містечка Лa-Реоля, де нарешті змогли стулити роти й розлучитись. Анрі розмістився з Марго в іншому будинку. Він більш не говорив, лише вдивлявся невидющими очима в полум'я свічок, час від часу щось буркав сам до себе і, здавалося, зовсім не пам'ятав, що за спиною в нього роздягається одна з найвродливіших жінок Франції. Раптом він почув здушений схлип, озирнувся й побачив, що запона на ліжку вже затягнена. Він ступив був туди один крок, зразу відступив назад і переспав ніч у кріслі. Йому полегшало на серці аж тоді, коли лишилась позаду сутичка з Біроном.
Маршал не примусив себе чекати. Тільки-но королеви від'їхали далеченько від нещасливої садиби, на першій-таки їхній зупинці він з'явився. Та Анрі не дав йому навіть докінчити привітання, а зразу напустився на нього. В кімнаті були обидві королеви й кардинал Бурбон, дядько Анрі, привезений навмисне, щоб налаштувати його приязніше. Всі остовпіли, коли молодий король Наваррський заговорив так різко, і зовсім розгубилися, тому ніхто не спинив його. З перших слів він назвав маршала Бірона зрадником, якому слід би стяти голову на Гревському майдані. Далі посипалися звинувачення, і Анрі виголошував їх не як ображена й заздрісна людина, ні — він говорив від імені королівства, яке захищав, говорив неначе вже з височини трону, і від тієї мови свинцево-бліде обличчя королеви-матері поблідло ще дужче.
Бірон спочатку не міг і відповісти: язик не слухався його. Жили на скронях у нього понапиналися так, наче ось-ось луснуть. Він зціпив руки, хруснувши суглобами пальців, і водив очима по кімнаті. Коли його безтямний погляд упав на старого кардинала, Анрі зразу гукнув:
— Усі знають, що ви запальний, пане маршале. Це, звичайно, добра відмовка. Та коли ви надумаєте викинути у вікно мого дядька, кардинала, це вам так не минеться. Ні. Ви краще обійдіть круг столу на великих пальцях: це вас заспокоїть.
То була вже не мова з височини трону, це вже хизувався дотепністю всім відомий жартун. А тоді Анрі взяв за руку свою Марго, підняв ту руку на висоту очей, і обоє легкою ходою вийшли з кімнати.
За дверима вони поцілувались, мов діти. Марго сказала:
— Тепер я знаю, що було у вас на серці, мій коханий владарю, і нарешті знов стала щасливою жінкою.
В найближчі години з'ясувалось, як гостро жадала вона з'єднатися з ним.
— Чого варта самотня жінка, рідний мій Henricus? Коли ти втік з Лувру, разом з тобою я втратила половину мого розуму, Я почала встрявати в безглузді авантюри й зазнала тяжкого приниження.
Читать дальше