Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

Члени ради по двоє сходяться до замку. Подвійні сходи дають змогу тим, котрі не дуже добре ладнають між собою, підійматися різними боками. Між двома крилами сходів б'є з муру джерело й стікає в півкруглий басейн. Мармурове поруччя такою плавною дугою вигинається від стовпчика до стовпчика, що кожному хочеться провести по ньому рукою. Око само ковзає по скромному різьбленню, що ним різець майстра любовно оживив камінь. Але на середині схилу ті крила з'єднуються, сходи робляться широкі, парадні й ведуть до замку державця. Юнацька хода, гучні голоси; більшість членів ради нагорі зразу перебігають подвір'я й звертають праворуч. Піднявшися ще кількома сходинками, вони проходять колонадою, що тягнеться понад усім фасадом: кожну колону вгорі вінчає вирізьблене зображення якоїсь легендарної події. Двері покоїв стоять навстіж, день сонячний. Усі хутко входять до найбільшого покою, сідають на скрині або дерев'яні стільчики, збуджено гомонять, сміючись обіймають один одного або сердито розходяться — все це поки ще дожидають самого короля.

У товщі міцної стіни без вікон є закапелок, де чатує дозорець. Крізь отвір із залізними ґратами він дивиться вниз, у зовнішнє подвір'я, й далі — за фортечний рів, на всю ближчу околицю. Від міської брами тягнеться дорога, на якій може несподівано з'явитися ворог. Мир і безпека панують на обох берегах зеленої Баїзи, по цей і по той бік мостів. Мости називаються Старий і Новий. Один веде до тихого парку «Гаренна», другий з'єднує дві частини міста. Нижче від замку, під добрим захистом, живуть городяни. По другий бік ставлять собі палати панове придворні — відколи тут розмістився двір. А крамарі, ремісники й челядь тиснуться до міцних панських будинків: так виникають вулички, покручені, вузькі — містечко-купка. По тих вуличках течуть струмочки, на них бавляться діти. Малеча з гамором штурмує високий Старий міст, літні люди вибираються на нього обережно, і по віддзеркаленню його широких арок глибоко в воді пропливають тіні всіх тих, хто живе тут.

Аж на верху замкових сходів на заокругленій кам'яній лаві сидять двоє панів і дожидають Анрі. Той, що в дорожньому плащі,— Філіпп Морней. Який необачний його король, думає, він: вибрався кудись сам, уже надвечір, у воєнний час. Адже знов точиться війна [120] …знов точиться війна… — Шоста гугенотська війна спалахнула 1576 p., зразу після Генеральних штатів у Блуа. . Мир, названий ім'ям монсеньйора, протримався недовго. Король Наваррський посилав свого дипломата шукати союзників, але більшість їх ухиляються від його заклику, як лишень можуть. Ось хоч би кузен замордованого Коліньї,— та й сам він, Монморансі, сидів у Бастілії й уже дожидав страти; а тепер цей гладун став занадто ледачий для помсти — чи для справедливості, як каже Морней. Для захисту віри, ще уточнює він. «Не гарячих і не холодних господь виплюне з уст своїх» [121] «Не гарячих і не холодних господь виплюне з уст своїх» — вислів із «Апокаліпсиса», біблійної книги, що пророкує кінець світу і страшний суд. ,— заявляє гугенот і сам досить холодними словами доводить, чому неминуче повинні впасти всі ті, хто шукає в істинній вірі тільки вигоди для себе, а їй служити не має відваги. Герцога Анжуйського Морней покинув — той тільки наосліп полює на королівства для самого себе. Зазнавши багатьох пригод і небезпек, Морней прибув до державця, з яким спробує поладнати. Хоча цей державець досі сам провадив доволі легковажне життя, та не все залежить від вдачі людини, куди важливіше призначення. Бог сильніший за пристрасті свого обранця. По правді, доброчесний Морней зовсім не тривожився за Анрі, що десь забарився. Його-бо веде життям могутня рука.

— То ви й у полон попали, їдучи сюди? — спитав пан, що сидить на лаві поруч нього.

— Але мене не впізнали, — відповів Морней, знизавши плечима, певний, що в потрібну хвилину на його ворогів напала сліпота. — Слухайте, як усе було, пане де Люзіньян. Ми оглядали руїни вашого родового замку, а вся околиця лежала в місячному сяйві, мов зачарована, так що неважко було повірити й у казку. Адже це там колись у давнину ваш предок спіткав фею Мелюзіну і зазнав з нею такого самого щастя й мук, які завжди можуть дарувати нам земні жінки. Отож ця Мелюзіна відвернула нашу увагу, і це її провина, що нас там захопили зненацька двадцятеро кіннотників: ми не встигли перемахнути через рів. У таких випадках найголовніше — спритно вдати з себе когось іншого, не бути схожим на гугенота.