Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

Серед дурисвітів у церкві, що, напхавши золотом кишені, жадали свободи, були й помірковані, які вирішили, що тепер треба пристати до більшості. Не бракувало там і навернених гугенотів; і Наваррина присутність служила якраз їх виправданню. Гіз на те й узяв його з собою, щоб очистити сумління багатьом іншим. Анрі помітив це сам, та йому ще й підказали. Як трохи раніше, ховаючись за гучним гомоном обурення, викликаним згадкою про розпусту при дворі, хтось наважився шепнути, що й сам архієпископ не кращий, — так і тепер, хоч крик про свободу перебивав відверті голоси, їх усе ж було чути: «А золото іспанське, сусіде! Іспанське!»

Анрі ще не встиг усвідомити своїх почуттів: надто багато було почуто й побачено. Насамперед — Гіз показав себе з нового боку: виявилося, що він уміє спокушати й обморочувати людей. Хто б повірив, що цей пихатий велетень здатен на таку хитрість і моторність! От що значить власна вигода! Та люди й самі полегшили йому справу; бо кожного приємно лоскотала честь бути в одній спілці з таким вельможею. Гіз розподілив завдання: військовим — силоміць вербувати людей до війська їхньої партії, духівництву — бунтувати простий народ, міщанам — чинити опір королівській владі, не платячи ніяких податків. Він роздавав титули й права па відповідні посади, коли вони звільняться. Тобто, як розуміли всі, коли вб'ють тих, хто займає ці посади тепер.

Віднині, хоч би що хто зробив, він не відповідатиме за свої вчинки, бо тут-таки всі заприсяглися сліпо коритись проводиреві. Після цієї присяги Гіз розпустив урочисті збори.

— Тепер ти, Наварро, переконався, які ми сильні,— сказав він, коли вже виходили.

— На моє щастя, — відказав Анрі.— Королю Паризькому слава! — підхопив він крик натовпу, що весь час чекав на вулиці. А перше ніж податись геть, іще штовхнув приятеля ліктем під бік і шепнув, досконало передражнивши хтивий голос одного з батьків міста: — А золото іспанське, сусіде! Іспанське! — і відійшов.

Він ішов швидше й швидше, аж його сторожа насилу встигала за ним. Дістався до Австрійської вулиці, пройшов нею, тоді звідним мостом, минув браму, вступив у подвір'я Лувру — і не бачив нічого того. Він не помічав, ні якою дорогою йде, ні хто за ним стежить, і кімнату свою впізнав аж тоді, як уже довгенько бігав по ній туди й сюди. І враз він усвідомив, що його пече ненависть. «Оце — оце вона, ненависть! Іспанське золото! На мулах-в'ючаках через гори безперестану їдуть і їдуть торбини з пістолями. Їх спорожняють у Парижі, золото тече — тече без кінця, і кишені наповнюються ним, а серця — ненавистю, кулаки — насильством, роти безсоромною брехнею. А тепер — відкиньте всякий стрим, із лагідних і розважних людей станьте дикими звірами! Воюйте за одну віру і проти всіх вір! Із самого малку я тільки це й бачу. Та досі я не знав, де джерело, де коріння всіх цих злочинств. Іспанське золото, привезене сюди через Піренеї, мої рідні гори; я можу подумки накреслити його шлях. Ось тут спадає зі скель потік, он там стоїть мій замок Коараз. Вони хочуть відібрати його в мене, дон Філіпп Іспанський завжди мав на думці загарбати мій схил Піренеїв — а я жадаю мати ще й його схил. Я жадаю так, бо то мої гори, а це моя країна, і в неї не повинні вдиратись його солдати і ввозитись його торбини з золотом».

Ось до чого він додумався того дня. Двадцятирічний юнак рідко сягає думкою далі, і ненависть його спочатку обмежена рідними краєвидами. Він ненавидить володаря світу з любові до свого маленького Беарну — хоча, правда, й через те, що страждає Франція. Вона страждає, як він сам, і від того самого мучителя. «Е, що там Гіз і Катерина! Вони просто пнуться одне поперед одного, догоджаючи володареві світу. Он хто справжній ворог, он кого я ненавиджу! Це він тримає мене в полоні, це він оплачує усобну війну в моїй країні, що нею я колись правитиму».

Згодом, коли він справді став королем Франції, і його проникливість, і його ненависть безмірно зросли. Йому було вже мало визволити Францію й стати наймогутнішим державцем Європи; і Франції, і Європі він хотів дати вічний мир, а Австрійський дім мав упасти. Врешті король Анрі, чи то Генріх, Четвертий заходиться виганяти цю ненависну династію з усього континенту, щоб навік замкнути її за скелястими мурами Піренеїв. Такі будуть колись, на схилі віку, його великий план і його місія.

Юнака в його в'язниці пече ненависть до Філіппа; він видобуває зі скрині його портрет: біляві, безбарвні кучерики, байдуже обличчя. Лоб високий і вузький; юнак простромлює його лезом, тоді відкидає геть і ніж, і портрет і заломлює руки. Що ж це таке — ненависть? Ми можемо ненавидіти лише те, чого не бачимо. Анрі ніколи не побачить у вічі Філіппа Іспанського.