Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

— Я тобі цього ніколи не забуду, д'Ельбефе.

— Ваша величносте, ви занадто довго баритеся тут, але, певне, мусите так робити.

— Я маю час. Я, власне, тільки це й маю — терпіння та час.

Та хто дуже довго вичікує, той дочекається, що найпевніші його почуття почнуть змінюватись, роздвоюватись, надщерблюватись. Ось хоч би ця дружба з Гізом. Анрі зблизився з ним із ненависті: хотів краще пізнати його, бо для ненависті це потрібне. Та коли пізнаєш ворога краще, знов же з'являється небезпека, що він здаватиметься тобі не таким і поганим. Навіть більше: ворог приваблює дужче, ніж той, до кого ти просто байдужий.

Вони грали у м'яча — в «довгого м'яча», найважчу гру, і завжди лиш вони удвох: Наварра й Гіз; інші мусили тільки дивитись, і враження в них часто бувало прикре. Невеличкий Наварра метався туди й сюди, а Гіз, мов той Голіаф, стояв собі на місці, широко розставивши ноги, й чекав його ударів. Та це було ще пусте; а то якось м'яч залетів за живопліт. Гіз гукнув:

— Наварро, ти менший. Пролізь і принеси його.

Та Наварра, замість пролазити крізь живопліт, не розганявшись перестрибнув через нього, аж глядачі зчудувались такою спритністю. Назад він, правда, проліз, але жбурнув м'яча так несподівано, що довгасте шкіряне ядро вдарило герцога Лотарінгського просто в груди. Гіз сильно похитнувся, проте зразу й гукнув:

— Ти мені в лоб намірявся, отоді б я й справді впав! Але так високо ти не докинеш, мізинчику. Збігай-но принеси вина, зап'ємо переляк!

По вино, звичайно, пішов хтось інший, але тієї пригоди вистачило, щоб трохи перегодя д'Алансон із д'Ельбефом відвели Гіза вбік і почали йому докоряти. Вони нагадали, що хоч король Наваррський тепер лише бранець і незначна особа, але всі присутні, поміж них і простолюдці, бачили, що у його особі зневажено королівський дім.

Гіз відмахнувся:

— Ет, чого ви хочете? Він ні на що не ображається й липне до мене, як реп'ях. У всі церкви ходить за мною. Скоро зробиться ревнішим католиком, ніж я сам.

Вони все переповіли Анрі, але він не сказав їм того, що подумав: «Пихатий Голіаф і не здогадується про мою умову з пані Катрін. Він гадає, що його незграбна крутня з попами та іспанцями всім до вподоби. Він не знає мене так, як я його. Я ж його друг. А ніхто не може дозволити собі стільки, як друг».

Наступного ранку, коли грали у м'яча, йому таки пощастило влучити Гізові в лоб; там зразу набігла велика ґуля, а герцогові стало зле. Анрі вдав, ніби страшенно збентежився:

— Слово честі, я не хотів, щоб у тебе виросли роги. Тільки твоя герцогиня має право наставляти їх тобі.

Усі, хто був там, мало не попадали з реготу, тоді почали голосніше, ніж би годилось, називати один одному коханців герцогині Гіз. Ця молода дама дуже швидко й глибоко засвоїла звичаї двору. Герцог Лотарінгський, що лежав на землі й остуджував лоб, чув усе те. Він стогнав не так від болю, як від злості, й присягався сам собі жорстоко покарати зрадливицю.

Наваррі він згодом сказав:

— Власне, ти тільки остеріг мене, щоб я пильнував її; а цього більш ніхто не наважився б зробити. Я бачу, що тобі можна довіряти. Ходімо зі мною на проповідь отця Буше [93] Буше, Жан (1548–1644) — теолог, ректор Паризького університету (в ті часи центру католицької реакції). Затятий ворог протестантства, не скорився Генріхові IV навіть після його переходу в католицтво й виїхав з Парижа. .

Того ж таки дня вони поїхали на проповідь: герцог Гіз, як звичайно, з блискучим почтом, Наварра сам-один. Він ще й досі не знав як слід Парижа, а назви церкви так і не почув. Скрізь, де вони проїздили, в натовпі з уст в уста передавались ті самі слова: «Король Паризький! Слава!» Цього короля вітали, підносячи праву руку. Так робили й жінки, тільки часто, забувшися, підносили обидві й простягали їх до білявого героя своїх мрій. А той світив згори й на праведних і на грішних, немов саме сонце, гордий і впевнений у своєму ділі. Так вони доїхали до церкви, і, коли затих дзенькіт зброї, яку мали на собі численні військові, отець Буше зійшов на амвон.

То був промовець новітньої манери. Він запінився вже з перших слів, і його грубий голос раз у раз зривався на жіночий вереск. Буше проповідував ненависть до поміркованих. Не самих протестантів треба зневажати, переслідувати й нищити. Коли настане ніч довгих ножів і стятих голів, закликав Буше, найнещадніше слід карати терпимих, хоч би вони й називали себе католиками. В обох вірах найгірші — це поступливі, ті, хто ладен піти на угоду й бажає миру в країні. Не матиме вона миру, горлав Буше, бо вона його й не знесе: не дозволить честь. Ганебний мир і силоміць накинуту угоду з єретиками треба негайно зламати. Земля й кров на весь голос кличуть до насильства, насильства, насильства, кличуть рішуче вимести все чуже їм, гнилу поблажливість, розпусну свободу.