Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

Та виявилося, що пораненому стало багато краще. Він навіть хотів устати з ліжка, щоб привітати королеву Наваррську, проте вона не дозволила; а коли пастор завів подячний псалом і кілька скромних людей у суворій, нічим не прикрашеній кімнаті стали на коліна й почали співати з ним, вона теж стала на коліна й підспівувала. Серце в неї калатало. А втім, по-перше, її почет лишився внизу і вікна та двері були позачинені, а по-друге — оці овечки! Хіба ж вони підуть її виказувати?

Доручення від матері дістав і д'Анжу: він улаштував так, щоб командувати загоном, який охороняв Коліньї, поставили найлютішого адміралового ворога — такого собі де Косена. Від тієї хвилини король Наваррський весь час натикався на перепони й цілий день мусив клопотатися. Адміраловим дворянам доводилося сперечатись із де Косеном за всяку зброю, яку вони вносили в дім. І через таку його поведінку декотрі знов зажадали, щоб пана адмірала вивезти з Парижа. Проти цього голосували ті ж таки, що й першого разу: він сам, його зять, Конде й Анрі Наваррський. Вони й досі покладались на Карла — а тим часом з ним робилося несподіване.

Спочатку не видно було нічого: король ліг спати в присутності багатьох придворних. Був там Наварра, хоч і стомлений незліченними клопотами за безпеку пана адмірала. Відразу після того він пішов до своєї спочивальні. Дворяни-протестанти супроводили його. Королеви там ще не було; незабаром йому сказали, що вона нібито молиться в своєму кабінеті. Це мало б кожному здатися дивним, а особливо йому: Марго молиться на самоті, перед оком великого бога! Думки її були гнітючі, безнадійні. Вечір вона провела коло матері, сиділа на скрині й намагалася читати, як звичайно.

А до матері прийшли люди: спочатку Маргаритин брат д'Анжу, потім ще кілька. Лиш один з них був француз, пан де Таван [76] Де Таван, Гаспар (1509–1573) — французький маршал, один із призвідців Варфоломіївської ночі. на ім'я. Решта троє — італійці; і принцеса Валуа зрозуміла, що ці збори провіщають надзвичайні події. Відразу їй пригадалися власні давніші спостереження, яким вона тоді не надавала ваги. Одначе тепер вона не могла лишатися байдужою. Сидячи на скрині в другому кінці покою і вдаючи, ніби вся поринула в свої фоліанти, вона прислухалася, і їй таки пощастило вловити кілька вимовлених пошепки італійських слів. Ті слова не віщували нічого доброго. Адмірал Коліньї мав умерти, і всі присутні тут, насамперед її мати, хотіли примусити короля, щоб він це допустив.

Бідолашна Марго так збентежилась, що, замість сховати очі, почала ловити материн погляд. Та ледве-но спіймала його, як мати накинулась на неї з лайкою. Пані Катрін, що ніколи не підвищувала голосу й навіть бити могла без видимого збудження, раптом вилаяла дочку по-італійському, навіть повією назвала й звеліла забиратися геть. Тому сердешна й почала свою безпорадну розмову з богом. Вона знала забагато й могла відкритися з тим тільки Всевишньому. І коли її коханий владар послав по неї — чом це її так довго нема, — вона відразу послухалась і, прийшовши, застала його в ліжку, оточеного не менш як чотирма десятками гугенотів. Більшості їх вона навіть не знала, пробувши заміжжю ще так недовго. Всі говорили, перебиваючи один одного, про нещастя з паном адміралом. І знову й знову вирішували: завтра ж таки вони зажадають від короля справедливо покарати Гіза, а ні, то вони самі це зроблять! Так минав час, і ніхто не склепляв очей.

І ось вони ввійшли до Карлової спочивальні. їх не спинила варта, бо це ж була пані Катрін із її сином д'Анжу та ще чотирма чоловіками, яких вона привела з собою. Карл Дев'ятий схопився, подумавши, що це вже прийшли його вбивати. А потім упізнав матір, і та наказала йому встати з ліжка. Коли він був уже спроможний слухати її, вона насамперед перелякала його, сказавши, що він пропащий. Ідеться про його трон і життя. Пояснювати вона лишила іншим. А вони почали з численними подробицями доводити королю, ніби адмірал покликав до країни німців і швейцарців, з якими Карл не впорається. «Називай його й далі батьком рідним», — холодно докинула мати. Католики, сказано йому, вже вирішили вдарити на протестантів, але без нього, без Карла.

— Ти, розтелепо, сидиш між одними й другими, як між двома стільцями, і ті й ті вбачають у тобі ворога, — сказав йому брат д'Анжу, який ще ніколи не говорив з ним так. Принаймні його Карл зрозумів, і ще він розумів пана де Тавана. А торохтіння трьох італійців лишалося йому тим незрозуміліше, чим голосніше й нахабніше намагались вони звертатися до нього французькою. Всі тут раптом заговорили зовсім не таким тоном, як мав право сподіватися король. І вже через саме це Карл відчув себе неначе кимсь іншим, не самовладним монархом. Адже король має бути неприступний, як на Карловому портреті, він тримає людей на відстані манерою стояти, іти, поглядати скоса.