Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

Амбруаз Паре наготував свої інструменти, щоб різати й прострелену руку. Корнатон, вірний слуга пана адмірала, і його домашній пастор Мерлен [73] Мерлен, П'єр (1533–1603) — французький пастор-протестант. Вивчав теологію в Женеві у Беза (див. прим, до с. 362), був пастором у Ла-Рошелі. плакали, а німець-товмач, Ніколаус Мюс на ім'я, згорьовано дивився на великого страдника, бо любив і шанував його.

— І цей раз у п'ятницю [74] І цей раз у п'ятницю… — За євангельською легендою, Христа розіп'яли у п'ятницю. , як із нашим господом, — шепотів він у тишу кімнати.

А король Наваррський тим часом зробив те, що веліла йому власна гідність. Разом з Конде та молодим Ларошфуко він пішов до Карла Дев'ятого й поскаржився на цей замах, у особі пана адмірала вчинений і на нього самого та всіх його одновірців. Карл і сам насилу міг говорити: він таки справді був приголомшений тяжче, ніж Наварра. Він тільки пробелькотів, що це, мовляв, його рани — його палець, його рука! І потрусив перед їхніми очима рукою й пальцем, ніби на знак присяги, що помститься за це злочинство. Та мати не дала йому договорити — вона була присутня: пані Катрін відчинила свої двері, тільки-но почула, що прийшли панове протестанти.

— Всю Францію поранено! — вигукнула вона. — Ще трохи, й ми дочекаємося, що нападуть на самого короля просто в постелі! — Вона вдала, ніби її мучить великий страх, і справді нагнала холоду своєму бідному синові. Бо він і досі ніяк не хотів до кінця повірити, що його рідна мати може бути в змові з іншими проти нього. І навіть Наварра, добре знаючи, що саме так воно й є, усе ж завагався: пані Катрін майже переконала його, бо вона була по-своєму щира. Для неї замах на адміралове життя був передчасний: Гіз діяв свавільно.

Наварра навіть не попросив знову, щоб Карл відпустив його та його людей, бо в Парижі для них уже не безпечно. Він із задоволенням вислухав обіцянку, що король сам провідає пана адмірала.

— І я теж, — хутко додала стара королева. Ще їй бракувало, щоб її бідний син розмовляв зі своїм так званим «батьком» не при ній!

А пораненому довелось витримати ще два розтини на руці, зроблені, щоб витягти кулю. Хто відвертає лице від своєї розтерзаної плоті й з думкою про бога перемагає біль, тому легше зберегти мужність, ніж тому, хто стоїть поряд, змушений не зводити очей із понівеченої, закривавленої частини смертного тіла. Пан адмірал сам утішав інших, поки пастор Мерлен згадав про свій обов'язок і звернувся до бога з полум'яною молитвою: саме вчасно, бо недужий, поки його перев'язали, втратив так багато крові, що небезпечно ослабнув. Хірург споважнів; і він теж у серці своєму молився, прикладаючи вухо до грудей страдникові.

Коли пан адмірал нарешті розплющив очі, він насамперед, скільки стало голосу, подякував богові за те, що сподобився цих ран. Якби бог карав його по заслузі, наскільки тяжче довелось би йому страждати! Одначе пастор добре розумів те, що втаїлось навіть від самого недужого: такими словами він, власне, складав вину на вбивць. А це гріх, і Мерлен остеріг його. Пан адмірал відразу сказав, що прощає їм. З усією покорою, на яку досі був здатний, він висповідався перед господом у гріхах і доручив себе його милосердю.

— О господи! Що було б із нас, якби ти глянув на наші гріхи! Постав, милосердний, мені в заслугу те, що я відкинув усіх вигаданих богів і поклонився лиш тобі одному, вічний отче Ісуса Христа!

Під вигаданими богами він розумів святих, але також Марса й Цереру, чию безсоромну тілесну пишноту відтворено було на одному з камінів у самій середині королівського палацу, і Плутона та Юпітера, що їх зображував на маскарадах напівголий король. Коліньї не любив цього світу, хоч як завзято боровся за нього; він не любив нічого плотського, і для нього істина жила в незримому. Він промовляв до бога, того бога, якого знав:

— Коли я справді помру, прийми мене зразу в своє царство, щоб я впокоївся серед блаженних.

Адміралові Коліньї довелось-таки поборотися за цей мерзенний світ, і спокій був би йому дуже до речі.

Та одне ще гнітило його, в одному ще хотів він переконати бога, який, можливо, дивився на це діло інакше. І коли він звертався до неба, в душі його лунали ще й інші слова; нараз він їх вимовив уголос:

— Я не винен у смерті Гіза. Господи! Я цього не зробив.

Він висловив ту думку, слова пролунали; не було тільки певності, чи справді вони дійшли до неба і чи воно їх прийняло. І їх проводжав погляд, сповнений тривоги. Та в цю мить до кімнати ввійшов король Франції.