Олексій Толстой - Ходіння по муках

Катерина Дмитрівна зітхнула і сіла коло вікна щось плести. Даша підсіла до неї на підлокітник крісла й обняла сестру за плечі. Обидві вони були в чорних закритих платтях, і тепер, сидячи мовчки й тихо, дуже схожі були одна на одну. За вікном повільно падав сніжок, і снігове, ясне світло лежало на стінах кімнати. Даша притулилася щокою до Катиного волосся, що ледь чутно пахло незнайомими духами.

— Катюшо, як ти жила цей час? Ти нічого не розказуєш.

— Про що ж, любко, розказувати? Я тобі писала.

— Я все-таки, Катюшо, не розумію, — ти гарна, чарівна, добра. Таких, як ти, я більше не знаю. Але чому ти нещаслива? Завжди у тебе сумні очі.

— Серце, мабуть, нещасливе.

— Ні, я серйозно питаю.

— Я про це, дівчинко, сама думаю весь час. Мабуть, коли у людини є все, — тоді вона по-справжньому і нещаслива. У мене — хороший чоловік, любима сестра, воля… А живу, як у міражі, і сама, як привид… Пам’ятаю, в Парижі думала: от би жити мені де-небудь зараз у глухому маленькому місті, доглядати птицю, город, вечорами бігати до милого дружка за річку… Ні, Дашо, моє життя скінчене.

— Катюшо, не говори дурниць…

— Знаєш, — Катя потемнілими, порожніми очима глянула на сестру, — цей день я відчуваю… Іноді ясно бачу смугастий матрац, простиню, що сповзла на підлогу, таз із жовчю… Я лежу мертва, жовта, сива…

Опустивши шерстяне плетиво, Катерина Дмитрівна дивилась на сніжинки, що падали в безвітряній тиші. Вдалині під гостроверхою кремлівською баштою, під розчепіреним золотим орлом, кружляли галки, як хмара чорного листя.

— Я пам’ятаю, Дашенько, я встала рано, рано. З балкона видно було Париж, весь у голубуватому серпанку, і всюди здіймались білі, сірі, сині димки. Вночі був дощик, — пахло свіжістю, зеленню, ваніллю. Вулицею йшли діти з книжками, жінки з кошиками, відчинялися продовольчі крамниці. Здавалось — це міцне й вічне. Мені захотілось зійти туди, вниз, змішатися з натовпом, зустріти якусь людину з добрими очима, покласти їй руки на груди. А коли я спустилась на великі бульвари, — все місто вже було божевільне. Бігали продавці газет, всюди — схвильовані купки людей. В усіх газетах — страх смерті і ненависть. Почалась війна. З цього дня тільки й чути — смерть, смерть… На що ж ще сподіватися?

Помовчавши, Даша спитала:

— Катюшо…

— Що, рідненька?

— Як ти з Миколою?

— Не знаю, здається, ми простили одне одному. Дивись, ось уже три дні минуло, — він зі мною дуже ніжний. Які там жіночі рахунки. Мучся, збожеволій, — кому зараз це потрібно? Так, пищиш, як комар, і себе ледве чути. Заздрю старим жінкам — у них усе просто: скоро смерть, до неї і готуйся.

Даша заворушилась на підлокітнику крісла, зітхнула кілька разів глибоко і зняла руки з Катиних плечей. Катерина Дмитрівна сказала ніжно:

— Дашенько, Микола Іванович мені сказав, що ти наречена. Правда це? Бідненька, — вона взяла Дашину руку, поцілувала і, поклавши на груди, почала гладити. — Я вірю, що Іван Ілліч живий. Якщо ти його дуже любиш, — тобі більш нічого, нічого на світі не потрібно.

Сестри знову замовкли, дивлячись на сніг, що падав за вікном. Вулицею, серед кучугур снігу, сковзаючись чобітьми, пройшов взвод юнкерів з віниками й чистою білизною під пахвами. Юнкерів гнали в лазню. Проходячи, вони заспівали самою горлянкою, з присвистом:

Пропустивши кілька днів, Даша знову почала ходити в лазарет. Катерина Дмитрівна залишалась сама в квартирі, де все було чуже: два нудних пейзажі на стіні — копиця сіна і тала вода між голими березами; над диваном у вітальні — незнайомі фотографії; в кутку — сніп запорошеної тирси.

Катерина Дмитрівна пробувала їздити в театр, де старі актриси грали Островського, на виставки картин, в музеї, — все це здавалось їй блідим, злинялим, напівживим і сама вона собі — тінню, що блукає по давно всіма залишеному життю.

Цілими годинами Катерина Дмитрівна просиджувала коло вікна, коло теплої батареї опалення, дивилась на засніжену тиху Москву, де в м’якому повітрі, крізь падаючий сніг, линув сумний церковний дзвін, — служили панахиди або ховали привезеного з фронту. Книжка падала з рук, — про що читати? про що мріяти? Мрії і колишні думи, — яке це все тепер мізерне!

Час ішов від вранішньої газети до вечірньої. Катерина Дмитрівна бачила, як усі навколишні люди жили тільки майбутнім, якимись уявними днями перемоги й миру, — все, що зміцнювало ці сподівання, переживалось з підвищеною радістю, від невдач усі хмурніли, хнюпили голови. Люди, як маніяки, жадібно ловили чутки, уривки фраз, наймовірні повідомлення і спалахували від газетного рядка.