Олексій Толстой - Ходіння по муках

Увечері, сівши відпочити, Даша дивилась на зелений абажур і думала, що от би уміти так плакати на роздоріжжі, говорити сторонній людині: «страшенно, страшенно любила Івана Ілліча…»

Даша вмощувалась у великому кріслі то боком, то підібгавши ноги, розгорнула була книжку — звіт за три місяці діяльності Міського союзу, — стовпчики цифр і зовсім незрозумілих слів, — але в книжці не знайшла втіхи. Глянула на годинник, зітхнула, пішла в палату.

Ранені спали, повітря було важке. Високо під дубовою стелею, в залізному колі люстри, світилась неясна лампочка. Молодий татарин-солдат з відрізаною рукою марив, мотаючи бритою головою по подушці. Даша підняла з підлоги пузир з льодом, поклала йому на палаючий лоб і підіткнула ковдру. Потім обійшла всі ліжка і сіла на табуретці, склавши руки на колінах.

«Серце не навчене, ось що, — подумала вона, — любило б тільки вишукане й гарне. А жаліти, любити нелюбиме — не навчене».

— Що, на сон хилить, сестрице? — почула вона ласкавий голос і обернулась. З ліжка дивився на неї Семен — бородатий. Даша спитала:

— Ти чого не спиш?

— Вдень виспався.

— Рука болить?

— Перестала… Сестрице!

— Що?

— Личко у тебе малесеньке, — на сон хилить? Пішла б подрімала! Я догляну, — якщо треба буде, покличу.

— Ні, спати я не хочу.

— З своїх у тебе є хто-небудь на війні?

— Жених.

— Ну, бог збереже.

— Пропав без вісті.

— Ай, ай, — Семен закивав бородою, зітхаючи. — У мене брат без вісті пропав, а потім лист від нього прийшов, — у полоні. І людина хороша — твій, значить?

— Дуже, дуже хороша людина.

— Може, я чув про нього? Як звуть його?

— Іван Ілліч Телєгін.

— Чув. Зажди, зажди. Чув. Він у полоні, казали… Якого полку?

— Казанського.

— Ну, він самий. У полоні. Живий. О, хороша людина! Нічого, сестрице, потерпи. Сніг почне танути — війні кінець, — замиримось. Синів йому ще народиш, ти мені повір.

Даша слухала, і сльози підступали до горла, — знала, що Семен усе вигадує, Івана Ілліча не знає, і була вдячна йому. Семен сказав тихо:

— Ах ти, хороша…

Знову, сидячи в кімнаті чергового, лицем до спинки крісла, Даша відчувала, ніби її, чужу, прийняли з любов’ю, — живи з нами. І їй здавалось, що вона жаліє зараз усіх хворих і сплячих. І жаліючи й думаючи, вона раптом уявила з разючою ясністю, як Іван Ілліч теж, десь на вузькому ліжку, так само, як і ці, — спить, дихає…

Даша почала ходити по кімнаті. Раптом затріщав телефон. Даша сильно здригнулась — такий різкий у цій сонній тиші і грубий був дзвінок. Мабуть, знову привезли поранених з нічним поїздом.

— Я слухаю, — сказала вона, і в трубку поспішно проговорив ніжний жіночий схвильований голос:

— Будь ласка, попросіть до телефону Дарію Дмитрівну Булавіну.

— Це я, — відповіла Даша, і серце її страшенно забилось. — Хто це?.. Катя?.. Катюша!.. Ти?.. Люба!..

— Ну от, дівчатка, ми і знову всі вкупі, — говорив Микола Іванович, обсмикуючи на животі замшевий френч, взяв Катерину Дмитрівну за підборіддя і смачно поцілував у щоку. — Доброго ранку, серденько, як спала? — Проходячи за стільцем Даші, поцілував її в волосся. — Нас з нею, Катюшо, тепер водою не розіллєш, молодець дівчина, — трудівниця.

Він сів за стіл, накритий свіжою скатеркою, підсунув фарфорову чарочку з яйцем і ножем почав зрізувати його зверху.

— Уяви собі, Катюшо, я полюбив яйця по-англійськи — з гірчицею і з маслом, дуже смачно, раджу тобі спробувати. А от у німців видають по одному яйцю на людину два рази на місяць. Як це тобі подобається? — Він розтулив великого рота і засміявся: — Оцим самим яйцем ухекаємо Німеччину остаточно. У них, кажуть, вже діти без шкіри починають народжуватись. Бісмарк їм, дурням, говорив, що з Росією треба жити в мирі. Не послухали, погордували нами, — тепер, будь ласка, — двоє яєць на місяць.

— Це жахливо, — сказала Катерина Дмитрівна, опускаючи очі, — коли діти народжуються без шкіри, — це однаково жахливо, у кого народжуються — у нас чи в німців.

— Пробач, Катюшо, ти говориш дурниці.

— Я тільки знаю, — коли щоденно вбивають і вбивають, це так жахливо, що не хочеться жити.

— Що ж подієш, моя люба, доводиться на власній шкурі почати розуміти, що таке держава. Ми тільки читали у різних Іловайських, як якісь там мужики воювали землю на різних Куликових і Бородінських полях. Ми думали, — ах, яка Росія велика! — глянеш на карту. А от тепер, будь ласка, дай певний процент життя, щоб зберегти цілим те саме, що на карті пофарбовано зеленим через усю Європу й Азію. Невесело. От, коли ти кажеш, що державний механізм у нас поганий, — тут я можу погодитись. Тепер, коли я йду вмирати за державу, я насамперед питаю, — а ви, ті, що посилаєте мене на смерть, ви — у всеозброєнні державної мудрості? Можу я спокійно пролити свою кров за вітчизну? Так, Катюшо, уряд і досі за старою звичкою все ще скоса поглядає на громадські організації, але вже ясно, що без нас йому тепер не обійтись. Дзуськи! А ми спочатку за пальчик, потім і за руку вхопимось. Я дуже оптимістично настроєний. — Микола Іванович підвівся, взяв з каміна сірники, стоячи закурив і кинув догорілого сірника в шкаралупу з яйця. — Кров не буде пролита даремно. Війна скінчиться тим, що коло державного керма стане наш брат, громадський діяч. Те, чого не могли зробити «Земля і воля», революціонери і марксисти, — зробить війна. Бувайте здорові, дівчатка, — він обсмикнув френч і вийшов, з спини схожий на переодягнену огрядну жінку.