Вадим Бойко - Слово після страти

Стасик, як і раніше, піклувався про мене: приносив хліб, маргарин, сир, а іноді й грудочку масла. Поступово, незважаючи на виснажливу роботу, я помітно зміцнів і дедалі частіше свій табірний пайок віддавав дядькові Петру. Він остаточно занепав духом, та й здоров'я в бідолахи погіршало; його штейгер виявився запеклим фашистом із тих бездумних і тупоголових фанатиків, які беззастережно обожнювали свого фюрера. Не минало зміни, щоб цей похмурий здоровань із водянистими очима не бив в'язнів; особливо він старався мучити росіян. Дядько Петро не раз показував мені синці на спині і грудях: сліди дротяної нагайки, з якою не розлучався штейгер.

Якось пізно ввечері ми, лежачи з ним на твердих дошках нар, розбалакалися.

— Не спиш, усе думаєш свою думу? — спитав дядько Петро.

— А звідки ви знаєте, про що я думаю?

— Та, мабуть же, про те, про що думають усі невільники — хочеш тікати. Я й сам ризикнув би, та ба!.. Гадаєш, боюся? Ні, смерть мені не страшна. Сил немає, здоров'я в мене підірване. Якщо тебе й упіймають, ти ще витримаєш, ти молодий, при здоров'ї, а я — ні. Я вже на тонку пряду…

Він важко зітхнув.

Я довго не міг заснути — і сяк і так мізкував, подумки шукаючи в густій дротяній огорожі табору шпарину, крізь яку можна буде втекти, і не знаходив. Минуло вже два тижні, відколи нас пригнали з тюрми, і за цей час жоден в'язень не зміг утекти, хоч про втечу мріяла більшість.

У шахті, як і раніше, цілодобово йшла напружена робота. Війна пожирала не тільки людей, але й мільйони тонн вугілля. Із розмов наших пригінчих ми знали, що на початку 1943 року Гітлер зажадав від німецьких шахтопромисловців різко збільшити вуглевидобуток, і тому гер Гоппе зі своїми підручними прагнув за всяку ціну перевиконувати і так високі норми. Для цього на шахту «Гогенцоллернгрубе» прислали додаткову робочу силу — ще п'ятсот радянських військовополонених. У перші дні після їхнього прибуття вуглевидобуток різко зріс, а потім сталося непередбачене: аварії виводили з ладу цілі дільниці. Невідомо, хто клав на підземні колії обрубки заліза й каміння: цілі партії вагонеток бурилися, вибивали кріплення, викликаючи обвали. Хтось невловимий відкручував на стиках гайки і розводив рейки, псував стрілки, рубав гумові шланги, обривав повітропроводи. Часто гасло електричне освітлення, виходила з ладу сигналізація, псувалися механізми. Одного дня на шостому горизонті за цілу зміну не було видано на-гора жодної вагонетки вугілля. Переодягнені агенти гестапо [18] Гестапо (нім. Geheime Staatspolizei) — таємна державна поліція Третього Рейху в 1933–1945 роках, призначена для боротьби з інакодумцями, незадоволеними і супротивниками нацистського режиму, входила до складу Міністерства внутрішніх справ Німеччини. Володіючи широкими повноваженнями Гестапо було найважливішим інструментом проведення каральної політики, як в самій Німеччині, так і на окупованих територіях. Гестапо займалося розслідуваннями діяльності всіх ворожих сил, при цьому діяльність організації була виведена з під нагляду адміністративних судів, в яких зазвичай оскаржувалися дії державних органів. Гестапо володіло правом превентивного арешту (нім. Schutzhaft) — ув'язнення або заслання до концентраційного табору без судового рішення. Міжнародним військовим трибуналом в Нюрнберзі Гестапо було визнане злочинною організацією. нишпорили по всіх закапелках шахти, когось хапали, тягли до ствола, однак аварії не припинялися.

Ніхто не сумнівався, що ці малі й великі аварії — справа рук радянських військовополонених, та не впійманий — не злодій. Крім того, якось гестапо спіймало на гарячому двох французів, котрі готували аварію на головній магістралі — квершлазі. Для мене і Стасика це була несподівана новина: досі ми знали, що тільки радянські полонені наважувалися на диверсії і саботаж. Більшість іноземців переслідували єдину мету: вижити. Серед них траплялися й такі, що вважали шахту непоганим пристановищем, поки йде війна. Та були й справжні хлопці: відчайдушні, сміливі.

Стасик тріумфував. Він навіть од Нагеля не приховував своєї радості. Можливо, це тому, що ми, троє, працювали в глухому забої, окремо від інших, між нами поступово склалися особливі стосунки. Хоч як приховувало начальство табору і шахти правду про становище на фронтах, ми знали про розгром фашистських армій під Сталінградом. Повідомивши вже десятки разів про остаточний розгром Червоної Армії, Геббельс раптом змінив пластинку і заговорив про секретну зброю, яка, мовляв, різко змінить увесь хід війни на користь фюрера. Та поки ця «секретна зброя» кувалася десь у підземних тайниках рейху, німецька військова промисловість у величезній кількості потребувала вугілля Сілезії, і зниження його видобутку викликало в нашого начальства скажену лють.