Вадим Бойко - Якщо на землі є пекло…

Я бачив, як спалахнули щоки у мого колеги, як нервово пересмикнулося його обличчя. Але він узяв себе в руки і не обмовився й словом, лише нервово тарабанив пальцями по ящику. Акцент видавав у ньому австрійця, це й стало причиною уїдливих кепкувань пруссака Шульца. Я вирішив стати на захист Адольфа.

— Гер оберфельдфебель, хіба лицарство полягає в грубощах і в тому, хто більше випив? Навпаки, лицарство — у благородстві, честі й гідності людини, — сказав я голосно, сам злякавшись своєї сміливості.

— Мовчати! — гаркнув Шульц і передражнив: — «У бла-го-род-стві»… Що ви, жовтороті, розумієте в тому благородстві? Цвірінькаєте, як горобці, та ще й намагаєтесь повчати старших! У цьому корінь усіх наших бід. Мабуть, по ваших сідницях не гуляв ні батьківський, ні солдатський ремінь, а шкода!.. Пропоную тост за справжнє, німецьке, залізне лицарство, щоб ніщо ніколи нас не зігнуло! Прозіт!

«Справжні лицарі» напилися, як свині. У бліндажі стояв галас, висів цигарковий чад, а ми з Адольфом немовби усамітнилися. Ми обмінялися десятком фраз, з яких я дізнався, що до війни він мріяв стати художником, вчився у Віденській художній академії, яку не встиг закінчити, і що у нього нема нікого, хто міг би допомогти матеріально. Я зрозумів, що він бідний, як і я. Це ще більше потягло мене до цього хлопця. Імпонувала мені і його стриманість, мовчазність. І навіть очі — якісь зеленкуваті, трішки нібито вирячені, — здавалось, випромінювали душевне тепло, заспокоювали і приваблювали. Одне слово, мені він тоді дуже сподобався. «Адольф, що думаєш робити після війни?» — запитав я його. «Не знаю… там буде видно…» — якось невпевнено відповів він.

У бліндажі п'янка була в розпалі, на нас ніхто не звертав уваги. Ми ще довго говорили б, але несподівано пролунала команда: «Усім по місцях!..» Вилетіли з бліндажа, неначе викинуті вибухом. Потім виявилось, що це була помилкова тривога. Уже в своєму окопі, перебираючи в пам'яті події дня, я згадав, як гаряче потиснув мені руку Адольф після того, як я став на його захист перед знахабнілим Шульцом. І навіть засумував, що ми з Адольфом не встигли попрощатися та обмінятися адресами.

На другий день зовсім несподівано припинився наступ німців. Навіть гірше: почали відступати до річки Ене. Це був прорахунок нашого командування, яке неправильно оцінило обстановку. Цим скористалися французи та англійці й розпочали переслідування. Але німецькі війська, швидко отямившись від паніки, зарилися в землю й зуміли створити міцну оборону. Після жорстоких боїв, які велися з поперемінним успіхом, фронт стабілізувався на всьому просторі від Альп до Північного моря.

Саме тоді, 9 вересня 1914 року, під час відступу до річки Ене я був поранений, і мене відправили у тиловий госпіталь. А коли вже видужував, раптом захворів на тиф. Довелося пройти ще через кілька госпіталів, аж поки не виписали в команду видужуючих, а через деякий час відправили на формувальний пункт. Так я знову опинився на фронті. І в січні 1916 року, в першому ж бою, знов був поранений. Найбільше дісталось правій руці: вона вся була потрощена осколками, відбило два пальці. У тиловому госпіталі в місті Вюрцбург мене гарно позаштопували й підлікували.

Наприкінці березня я з радістю попрощався з лазаретом, де так багато надивився людських страждань, і, одержавши одяг, документи, продукти й гроші, вийшов у госпітальний двір. На душі було радісно і водночас сумно. Радісно — від усвідомлення, що вцілів у тій кривавій м'ясорубці, сумно — від усього пережитого. Але все це уже позаду, а попереду — зустріч з вітчизною. Війні, боям, атакам, траншеям, бліндажам і окопам, вошам, тифу і госпіталям, генералам, офіцерам і грубим унтерам — усьому й усім можна було сказати «прощай!» Я більше не вояка! Я інвалід, і плювати мені тепер на всіх генералів і унтерів, разом узятих! Я відвоювався і знову вільний, я сам собі пан! І хоча в країні розруха, майбутнє мене не лякає, адже я молодий, повний енергії, надій і оптимізму…

Я закурив у дворі госпіталю, постояв з хвилину, солодко затягуючись димом. В цей час у двір заїхав цілий санітарний обоз: привезли поранених. Десятки санітарів снували з ношами, переносячи важкопоранених у будинок госпіталю, ходячі ж хворі самі злазили з санітарних возів і дибали до приймального пункту. Лице одного з них здалося мені знайомим. Поки він злазив з воза, я дивився на нього, намагаючись пригадати, де і коли я міг його бачити. Якраз був похмурий березневий день, сніг ліпив разом з дощем, тож і цей чоловік, як і всі поранені, був обкутаний промоклою ковдрою і скидався більше на полоненого, ніж на солдата. Права його рука, уся в бинтах, висіла на марлевій косинці, підв'язаній до шиї. Я підійшов ближче і пильно подивився на бліде, стомлене, заросле щетиною лице.