Вадим Бойко - Якщо на землі є пекло…

— Ви давно бачили Ганса? Як він там?

Хлопці коротко розповіли про свої зустрічі з Гансом, про те, як Максфельд, ризикуючи власним життям, рятував Володю та й багатьох інших.

Так зав'язалася задушевна розмова. Францу важко було говорити, але все ж він попросив їх вислухати його:

— Я помираю… Мені просто необхідно вилити душу людям, які можуть мене зрозуміти. Я повинен сказати все, поки є хоч крапля сил і не погасла свідомість. І дуже добре, що ви з'явилися саме в такий момент. Дякую долі, що послала мені вас…

І Франц Норден почав свою сповідь.

Народився я у 1892 році. Батько — простий робітник, мати — прачка. Вони мали п'ятеро дітей, тяжкою працею заробляли шматок хліба. Наша тісна, вогка квартира в робітничому кварталі Кельна скорше нагадувала пральню, а не квартиру, оскільки мати змушена була щодня приносити тюки білизни, прати, сушити, прасувати, розносити її клієнтам і знову приносити брудне. І так без кінця. Ми, діти, змалку допомагали матері. Ми мали кількох постійних заможних клієнтів, в тому числі обслуговували й сім'ю одного професора математики. Роботи у нас вистачало. Бракувало тільки грошей, щоб прогодувати таку велику родину… В дитинстві я тягся до книжок, до знань, найбільше захоплювався математикою. Та після закінчення початкової школи навчання довелося припинити, треба було заробляти шматок хліба. Професор математики, якому я відносив пакунки з білизною, нерідко використовував мене як посильного. Я бігав на пошту, по магазинах, робив різні покупки для сім'ї професора. Найчастіше доводилося ходити в книжкові магазини та в бібліотеки і одержувати для професора різні книжки. Моя пам'ять чіпко тримала десятки різних рахунків, цифр, адрес, номери телефонів, суми витрачених грошей. Мені не треба було записувати все це, бо я все пам'ятав і блискуче звітував професорові про всі фінансові операції, які мені доручались. Професора дивувала чіткість і точність моїх усних звітів. Він влаштував мені екзамен і сказав: «У тебе феноменальна математична пам'ять і здібності. Якби тобі дати систематичні знання й освіту, ти б став добрим математиком». На різдвяні свята він подарував мені кілька підручників. Це були задачники для різних класів середніх загальноосвітніх та комерційних навчальних закладів. Я самотужки студіював їх, потай мріючи стати вчителем математики. Син професора, студент математичного факультету, під час канікул потроху зі мною займався. Він, як і професор, вважав, що я математично обдарований хлопець.

Минали роки. В сімнадцять літ я мав дворічний стаж пакувальника на картонній фабриці, не кажучи вже про гори перепраної і перепрасованої білизни — чужої білизни! А згодом мене забрали в армію. Солдатська служба в німецькому війську ніколи не була легкою. Вона завжди грунтувалася на дикій, отупляючій муштрі, на приниженні людської гідності, на виснажливих фізичних перевантаженнях. Усе це мало сприяти «залізній дисципліні, військовому духу і прагненню перемоги». Мене виручало тільки неабияке фізичне загартування. Мріялось: відслужу, повернуся в Кельн, здам екстерном на атестат зрілості, працюватиму і вчитимусь далі. І нехай там що, але доб'юся свого — стану вчителем математики. Та якраз почалася війна, усі мої плани і надії рухнули, я відразу я попав на Західний фронт…

Серпень 1914 року, перша світова війна. Під Льєжем гримотять німецькі важкі гармати, з гуркотом лопаються броньовані ковпаки французьких польових укріплень під ударами важких снарядів. 18 серпня правий фланг німецьких військ почав навальний наступ. Французи та англійці панічно відступали, німці блокували Антверпен. Почалася вирішальна битва на Марні, в якій довелося взяти участь і мені. Обстановка склалась так, що здавалось: перемога не за горами! Але французи, мобілізувавши всі автомобілі Парижа, у вирішальний момент підкинули свіжі сили і вперше зупинили німців. Битва на Марні залишилася в пам'яті, як суцільне криваве побоїще…

Я був витривалим солдатом, вихованим у дусі німецького патріотизму й відданості Гінденбургу. Воював, мабуть, непогано, бо 8 вересня мене нагородили Залізним хрестом. Таку нагороду в нашому полку одержали тільки три чоловіки: один унтер і двоє рядових. Увечері, коли стих гуркіт бою і припинилась артилерійська канонада, ми зібралися в бліндажі оберфельдфебеля Шульца, щоб відзначити цю подію. Шнапсу було в достатку, консервів — теж, а тут ще й роздобули десь дві пляшки справжнього рейнвейну. Настрій у всіх піднесений. Серед нас, нагороджених Залізним хрестом, був солдат Адольф Шікльгрубер. Ми з ним були майже однолітки, чи не наймолодші в полку, отож трималися купи. За імпровізованим столом із снарядних ящиків ми сиділи поруч. Мій новий знайомий не палив, не пив, не вживав вульгарних слів у розмовах, та й взагалі був дуже мовчазний. Оберфельдфебель Шульц, сп'янівши, сказав, звертаючись до мого приятеля: «Послухай, Адольфик, ти тепер кавалер Залізного хреста і повинен бути справжнім лицарем. Але лицарського в тобі нема ні на пфеніг: сидиш, як непорочна гімназистка, не куриш, не п'єш і взагалі навіть не схожий на солдата, який пройшов крізь вогонь війни. Невже усі австрійці отакі ганчірки?»