Вадим Бойко - Якщо на землі є пекло…

— А я свого діда знаю тільки з розповідей матері, та ще одна стара фотокартка збереглася… Три Георгіївські хрести мав дід Василь. Стоїть на знімку на повен зріст, у шапці й шинелі, при шаблі, і три хрести на грудях прямо на шинелі. І теж — хвацькі вуса. Видно, одчайдух був неабиякий. А батько й мати мої — сільські вчителі. Чи ж судилося ще побачити їх?.. — Володя тяжко зітхнув.

Короткий тривожний сон розпанахало несамовите виття концтабірної сирени. Чотири години райку: підйом! Він ніколи не щезне з пам'яті тих, хто його звідав. Починаються нові страждання, попереду день — як вічність. Чи дотягнеш до вечора? Адже за день може трапитися стільки несподіваних, прикрих, фатальних випадковостей, і кожна з них може обірвати твоє життя…

З'явилися люті зі сну Псякрев, Шакал і Змій, засвистіли нагаї, і зразу все заворушилося, закопошилось. Почалося шикування. Лайки, стогони, зойки, погрози, побої… На лівому фланзі лежать на піску рівним рядочком дев'ять мертвих тіл. Ці невільники померли вночі — не витримали в карантині навіть першої доби. Вони, мабуть, пройшли вже не через один табір, де з них висотали всі сили, а тут, нещасні, дійшли до своєї останньої межі. Вони пішли з життя, не попрощавшись, не назвавши товаришам по нещастю власних імен, імен своїх рідних, не залишивши адрес. Загинули в муках, з прокляттям фашизму в останньому сплеску своєї свідомості. Їх ніхто не ховатиме і не оплакуватиме. Після апелю їх віднесуть і кинуть в трупарню на поживу щурам… Фашисти байдуже викреслять у своїх чорних гросбухах їхні номери в списках живих, на їх місце впишуть номери інших і — алес ін орднунг [11] Усе в порядку. . Для мільйонів таких, як вони, війна придумала коротку, як атестат, гірку і безнадійну фразу-долю: пропали безвісти… Їхні імена не з'являться ні на обелісках, ні на меморіальних стелах, ні на сторінках книжок… Вони не дійшли до перемоги, але заплатили за неї своїм життям. Вони були просто Люди. Жертви фашизму. Діти усіх народів. Діти всієї Землі…

Починався новий каторжний день. Чорне вороння, принаджуване смородом трупарні, зловісною хмарою кружляло над табором, над кар'єром. Їхнє лихе каркання потьмарювало свідомість невільників, викликало душевне сум'яття.

— Ви переконалися, прокляті смердюхи, — реготав Псякрев, — що у вас тут райський куточок? Повітря — справжні райські пахощі, пісочок, музика яка он згори. Комфорт! А нудьгувати вам не доведеться. Ми вас так полоскочемо й розвеселимо, що о-го-го!

Знову носили своїми смугастими очіпками пісок, але вже у зворотному напрямку. За день височенний піщаний курган, насипаний учора в далекому закутку табору, перекочував назад, у кар'єр. Ця безглузда робота, розрахована на моральне приниження й фізичне вимотування, тривала чотирнадцять годин без жодної перерви, без їжі, без води. Гумовий кий і шкіряний нагай замінили невільникам сніданок, обід і вечерю. На вечірньому апелі рядочок мертвих тіл на лівому фланзі строю збільшився майже вдвічі.

Тільки на третій день одержали по черпаку баланди — гіркуватого, несолоного пійла, звареного з торішньої гнилої, нечищеної й немитої брукви. Цього дня їх погнали на роботу в зовнішню арбайтскоманду, яка рила траншею довкола Явожницького лісу, оголошеного есесівцями забороненою зоною. Хоч так само знущалися з них озвірілі капо і ті ж есесівці походжали там із собаками й автоматами, все ж ця робота здавалася кар'єрникам деякою полегкістю, бо поруч був ліс, пахло живицею, грибним духом і зеленню. Невільники потайки жували траву, зелене листя з дрібних кущиків, кінський щавель, насолоджувалися чистим повітрям.

Темп роботи, як завжди, був шалений, а капо своїми гумовими киями безперервно ще й підганяли. Один вкрай виснажений літній єврей (на грудях у нього на смугастій робі було нашито спеціальний вінкель: жовта шестикутна зірка) раптом покинув лопату, видерся з рову і, дико регочучи, кинувся до лісу. Пролунала різка автоматна черга, і він спіткнувся, упав на землю. Володя пам'ятав його з учорашнього дня. Той укладався спати на піску в кар'єрі неподалік від них із Жорою, проте не ліг, а довго сидів, ридаючи навідхлип. Юнаки навіть хотіли підповзти до нього, якось утішити нещасного, але закопошилися інші, ближчі. І ось тепер… «Як усе жахливо просто, — думав Володя. — Був чоловік — і вже його немає… Що ж то воно з ним коїлось учора? Чи відчував свою смерть, чи вже тоді почалося в нього божевілля?..» Володя брав на лопату потроху піску, викидав його з траншеї, відчуваючи, як і йому в душу заповзає відчай і безнадія…