Юліан Семенов - Ненаписані романи

— Я не прибирав її з цього місця й після того, як маршал став жертвою наклепу.

… Маршал Блюхер не став жертвою наклепу; його треба було прибрати, бо він посмів сказати друзям, що не судив Тухачевського, хоч його ім’ям було підписано вирок найталановитішому воєначальникові двадцятого століття. «Суду не було, — повторював він, — Тухачевського і Якіра просто вбили…»

Василь Костянтинович наклав на себе руки одразу ж після арешту, аби не зламали його, аби не зрадити свого минулого страхітливими свідченнями на черговому процесі, ці свідчення вбивали не життя, а те діло, якому він служив, — Революцію…

Петров стомлено підняв руку, вказав пальцями на книжкові стелажі і, прикривши повіки, зауважив:

— Перегляньте промови Сталіна на лютнево-березневому Пленумі тридцять сьомого року… Зверніть увагу, що там уперше не було звичних «бурхливих оплесків, що переходять в овацію». Просто — «оплески»… І головного удару Сталін завдав по неназваному Серго, по «господарчих успіхах, які призвели до безтурботності»… Серго завжди говорив: чим більші наші успіхи, тим краще живуть люди, тим очевидніше вони відчувають прямий зв’язок між працею і добробутом, тим менше буде ворогів у країні, немає поля для ворожнечі, навпаки, настало громадське замирення… А Сталін гнув свою лінію: «Чим більше успіхів, тим сильніший опір ворогів»… Але ж Бухаріна ще тоді не заарештували, він оголосив голодовку, написав листа членам ЦК про те, що він не винен, сидів у кремлівському залі — кандидат у члени ЦК! Саме той пленум мав вирішити його долю… «Бухарін — улюбленець партії» — не випадкова фраза… Її пам’ятали… Після того як П’ятаков сказав на суді про аеродром в Осло і весь світ зрозумів, що другий процес теж побудований на фальшивках, Сталін вирішив, що П’ятаков це зробив навмисне — прокричав про свою невинність з камери тюрми. І допоміг йому в цьому, вважав Сталін, Серго… — Петров говорив важко, часто замовкав, немов збираючись на силі. — А за Серго справді була школа в Лонжюмо, Ленін відкрито називав його своїм другом. Серго ніколи — на відміну від Сталіна — проти Леніна не виступав, він ішов за ним, мов криголам…

— А справа Мдівані? — спитав я. — Пригадуєте, як Ленін тоді напав на Серго?

Петров роздратовано знизав плечима:

— Політична боротьба передбачає почуття! Не треба з Леніна робити ікону! Як кожен геніальний стратег, він був до того ж і вразливою людиною… Він не вважав за можливе приховувати те, що думав! Побачивши, що витворили його улюбленці Каменєв і Зінов’єв у жовтні сімнадцятого, він привселюдно назвав їх «проститутками»! Але ж через п’ять днів після цього Каменєв став головою ВЦВКа! Тобто президентом революційної Росії! А Зінов’єв — секретарем Петроградської парторганізації! А Троцький, якого — знову ж таки справедливо — Ленін називав у свій час «іудушкою», за його, ленінською пропозицією, одноголосно обраний народним комісаром закордонних справ, хоча спочатку саме Ленін запропонував його — голову Петроградської Ради робітничих депутатів — на пост голови Раднаркому! А Троцький відмовився! Троцький сказав, що головою Раднаркому може бути тільки одна людина — Ленін! Це ж правда! Хоч як її ховай, вона все одно нікуди не дінеться… А як Ленін лупцював Бухаріна і Дзержинського під час Брестського миру?! Але ж він не пропонував зняти Фелікса Едмундовича з посади голови Чека! А в Бухаріна — відібрати редакторство «Правды»! Ми відучилися дискутувати! Нас привчили до слухняності по ранжиру! Ми тому… Ні, ви… Хоч це нечесно, — Петров уривчасто, схлипуючи, зітхнув, — м и, саме м и, провина мого покоління перед вами — незмірна… Тому ми не розуміємо, як це можна говорити різкості один одному і при цьому залишатися на одному боці барикади… Для нас стало важливим слово, а не діл о… Поступово перемогло Євангеліє, семінарія, дисципліна казарми…

Повільно, немовби збираючи себе, Петров підвівся, відійшов до ліжка;

— Словом, говорили, що Сталін доручив начальникові охорони Єжова вбити Серго. І Серго застрелили на його квартирі… Найдовіренішим сказали, що Серго покінчив життя самогубством, бо дуже дружив з Бухаріним, Риковим, П’ятаковим… Але шила в мішку не сховаєш: ті, хто першим увійшов до квартири Орджонікідзе, підписали собі смертний вирок, склавши акт про те, що в маузері Серго — сім патронів, а порохового гару в стволі не було… Цих дзержинців розстріляли, але — через тиждень! Розумієте?! І ми взнали правду… І нам стало ясно: тепер усе можливо, час вседозволеності, кінець надіям, крах вірі в справедливість… А на похороні Сталін ридав на грудях того, кого він убив… А Серго було тоді сорок дев’ять років… А наркома охорони здоров’я Камінського, який підписував офіційний бюлетень про «хворобу» Серго, розстріляли, як і всіх, хто знав трагедію або чув про неї… Ось так і закінчився термідор… А от я вцілів…