Володимир Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

— Що скажеш, Волоше? — звернувся князь до жерця, коли Горан підніс руку до уст на знак того, що він усе сказав.

— Я, мудрий княже, пам’ятаю і кунича Ловича, і турича Бранка, нехай буде їх здобич у небесних полях тучною і смачною, — тихо мовив Пекич і відпив з братини. — І ту відьму, що її Лович привіз як наложницю до городища, я також пам’ятаю. Чорнява була, міцна, але лицем не вдалась. Хіба що взяла Ловича чарами. Бачив на її плечі знак Богомола і чув, як закликає вона демона на голови наші. Волхвом тоді був стрийко мій Біжич, й ще не залишили Серединний світ мої брати-могитичі, нехай Небодержець милує їх у своїх чертогах. Усі двічі народжені зібралися тоді у жрецькому колі, молилися, жертвували й врешті-решт відбилися від її проклять. Лович приніс небесному Заступникові велику жертву й тим зупинив чорну роботу відьми. Все почалося пізніше, коли від пошесті вигибли могутні з двічі народжених і Сила наша ослабла…

— Тоді все й почалося! — каркнув Горан. — У рік Вепра! Знаєш, баляснику, але мовчиш!

— Я сказав, княже. — Пекич підвівся з лави. Вчинок старого радника давав жерцеві можливість достойно залишити неприємну нараду. Він здогадувався, що князь уже прийняв рішення, а від нього вимагається лише формальна згода. Те, що князь Чоломир ніколи не змінює свого покону, знали всі племена від Карпат до Дніпрових порогів.

— Ми ще не закінчили, — зупинив жерця володар Білого племені.

— Скажи, княже, як вирішив, — Пекич поставив патерицю між собою і князем. — Оголоси свою волю.

— Хочу знати, ким жертвувати і як.

— Затаєне зло у людях знаходять випробуваннями. Проведи всіх вродливих дів через ордалії.

— Випробування водою?

— Ні. Знаємо, що Богомол ворогує з Вогнем-богом. Нехай дів випробують розпеченим залізом. Якщо знайдуть у комусь тінь демона, я на Ключ-острові поставлю жертовник Хорсові. Випалю злу порость і припечу коріння зла.

— Не маємо звичаю випробовувати залізом дів, — зауважив Горан.

— Маємо, — не погодився Пекич. — Коли в туричів отруїли були воєводу Спітігніва, то всіх його жінок і наложниць випробовували залізом. Убивцю знайшли швидко, бо через вогонь усе видко. Було то в рік Нагідного Грому. Чи вже забув? Муж із такою видатною пам’яттю, як старійшина Горан, мав би про таке згадати. Тим більше що той звичай поклав не хто-небудь, а рідні старійшини.

А ще двічі народжений подумав, що сам звичай приносити богам людські жертви був багато століть приспаним-позабутим. Але прийшла біда — і згадали. Пробудили давній страшний закон, відбудували високі кам’яні требовища, і запахло у Хорсових землях людською смажениною.

— Нехай буде так, — кивнув князь, даючи ображеному Горанові знак мовчати. — Всіх вродливиць проведемо через залізо. Від завтра й почнемо.

— Краще дочекатися сонцевороту, — порадив Пекич. — У дні рівноваги боги уважніші.

— Я сказав: від завтра.

— Воля твоя, княже, — ледь примружив очі жрець. У тризубої зморшки на його чолі виросли нові відгалуження. Тепер вона нагадувала перевернуту догори блискавку.

— Твоя донька Людмила мусить пройти випробування разом з іншими.

— Воля твоя, княже.

— І твої онуки також, — обернувся Чоломир до Горана.

— Так буде, княже! — підтвердив речник. На його обличчі проступили плями кольору стиглої редьки.

Пекич віддав князеві скупий уклін і вийшов з покою. Важкі кроки двічі народженого наповнили терем скрипінням. Хоча підлоги і східці у теремах скрипіли завжди, цього разу Томирад почув у цих звуках наближення злих справ.

Чоломир подивився на недопиту жерцем братину, вказав на неї синові:

— Вилий за поріг.

Коли темрява накрила землі Білого племені, княжич Томирад опоясався оберегом-причепендою, непомітно висковзнув з дитинця й попрямував до того краю городища, де між двома велетенськими брилами куничі зробили сміттєву хвіртку. Через неї непотріб скидали крутосхилом до болотистої стариці. Хвіртку охороняла невеличка вежа, котра — наче жмут волосся на голеній голові — примостилася на брилі. В цю ніч на вежі вартував ближній Томирада — молодий дружинник Цапик. Цього свого джуру княжич уже не раз спробував у ділі й довіряв йому як собі. Ще пополудні Цапик передав Доброславі, Горановій онуці, що старший син Чоломира має до неї невідкладне та секретне слово. Місцем зустрічі призначили вежу на брилі.