Володимир Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

— Прокляте золото! Дідько свого нікому не віддає… — визначив молодший козак. Приблуда цитьнув на нього і сказав:

— Будете грати хоч до ранку, але…

— Панночка ворушиться! — почувся голос Лушпака. Приблуда залишив гравців і підбіг до ліжника. Тіло Гонської судомно сіпалося, немов від падучої. На обличчі шляхтянки сиділо синього кольору щурисько і вельми глибоко застромлювало хвіст у її ніздрю. Мандавошку нудило, він блював просто за ліжником. Кінський Каштан сидів поряд з Геленою і з переможним виглядом тримав на колінах ще одного пацюка, розбухлого від тулубних наростів.

— Я ж казав, що ці дивовижні лікувальні щури витягнуть з панни заражену капутальним трунком чорну жовч, — сказав комедіант. — Я можу і ваші гумори, пане отамане, полікувати цими звірятами, бо щось, бачу, у вас, ясновельможний пане, певні негаразди з обличчям…

Зранку задощило. Хуторяни тричі копали могилу на сільському цвинтарі, і тричі з ям виступала вода. «Повінь насувається», — шепотілися між собою мешканці Зміївки. Нарешті Опанас вибрав місце на сухому пагорбі, тіло Северина запакували до останнього прихистку, а прочанин відправив панахиду і заробив десять грошів сумнівного карбування. Новий голова клану Канюків дозволив Анемподестові лишатися на хуторі, скільки буде потрібно для відновлення його мандрівної наснаги.

Він якраз і збирався відпочити, коли підкотився миршавий Мирон. Хуторянин вкляк під благословення і спитав:

— А чи міг би всечесний отець пошлюбити мене з дівчиною?

Анемподест заправив за шлюб п’ять грошів. Мирон вправно зобразив зніяковіння і запропонував двадцять курячих яєць та глечик сметани. Прочанин погодився на тридцять і глечик, але взяв з миршавого обіцянку, що проти ночі хуторянин відведе його до пивниці, де тримали Голомозого Драбанта.

— Як все буде фест, то зранку прийдете сповідатися, а завтра по обіді я вас пошлюблю, — вирішив учень авви Макарія.

— Дівчина німа, — наостанку повідомив Мирон і відвів очі.

— Все одно приведи рабу Божу до сповіді… І сметану принеси, — нагадав прочанин, а собі подумав: «Щось тут не те… Чогось ти, хлопче, недоговорюєш… І що то за діти у вас наплодяться, німих та миршавих, прости Господи!»

Він зручно влаштувався під дашком на свіжому сіні. Навколо греблися й квоктали кури, і під ці рустикальні звуки Анемподест замружив очі й повернувся до Музею Абсолютного Зла.

— …Чуєш мене, чужинче? — спитав Гімнософіст, повертаючи свічку перед Анемподестовим обличчям.

— Вже чую, — відгукнувся прочанин, озираючись. Тепер вони були в залі, освітленій вітражними вікнами. Вона, збудована на кшталт церковного нефа, здавалася більшою, ніж головний корабель Успенського собору. Склепіння губилося у напівмороці. Вітражне скло пропускало сонячне проміння, але не в змозі було зафарбувати його своїми скельцями: світло залишалося зелено-жовтим. Призматичні ефекти стискали проміння у вперті смуги, а хмари блискучого пилу робили їх хрусткими. Шафранові виблиски плили й вихоплювали з темряви написи на гранітних плитах, колони, високі двері і скляні саркофаги на мармурових підпорах. При озиранні плечі й шию Анемподеста защемлювало неприємним болем, немов крихітні облавники протягували крізь м’язи вузлуваті мисливські сітки.

— Ти хворий? — запитуючи, ключар короткозоро мружився і, мабуть, від того здавався співчуваючою істотою.

— Я недопереселений.

— Матня міцно тримає впійману рибу.

— А ти, бачу, зрозумів мене, музейний чоловіче.

Шун’ята перснем загасив свічку і підвів Анемподеста до найближчого саркофага. Скриню вкривав шар жовтуватого пилу. На бічних поверхнях пил утворював спіральні візерунки, котрі ключар безжально знищив двома помахами ганчірки. За склом, усе в лопатях павутиння, стояло опудало волохатої почвари. З її пащі хижо виблискували конічні зуби, а скляні очі таксидерміст [141] Майстер-опудальник. поробив сизими. Учень авви Макарія упізнав істоту, зображену на сороміцькому горельєфі, і струсонув головою, аби волосся закрило почервонілі вуха. Але ключар не помітив його зніяковіння: він починав екскурсію, і очі його світилися прочиненим вчительством.

— Тут, чужинче, ти бачиш гобліна, точніше гобліна-антропокефала, себто «людиноголового». Колись ці істоти складали головну силу Ворога в Опадлі, але тепер це вельми рідкісна форма Абсолютного Зла. Її винищили інші, собакоголові, гобліни. Мумію, так би мовити, непересічного представника собакоголової раси ти можеш побачити в іншій скрині. — Ключар підвів Анемподеста до високого саркофага. Він виглядав доглянутішим за попередній. Почорніле тіло гобліна було химерно вигнуте, здавалося, воно зберігає напруження передсмертних судом. Було помітно, що на м’язах луснула шкіра. Крізь розриви антрацитово виблискувала закам’яніла плоть мумії.