Принишкла семиструнна — чи в лад виходить? — і ще печальніше:
Накрив очі муравкою,
А рученьки китайкою.
Проста немудра пісня брала за душу, і зримо, ніби це трапилось з тобою, малювала картину:
У голові ворон кряче,
А в ніженьках коник скаче.
Не стій, коню, наді мною,
Не бий землю під собою.
І летить коник табунчанським степом — може, ото він чорніє у місячному сяйві? — летить, щоб виконати останній наказ козацький, і поверта у батьків двір…
Вийде батько, розсідлає,
Вийде мати, розпитає.
Низько схиляється над гітарою Ліда, щільніше тулиться до неї худенька матінка, і Льонька прикриває очі рукою: у кого не защемить серце, коли він почує:
Не плач, мати, не журися,
Бо вже син твій оженився.
Та й взяв собі паняночку —
В чистім полі земляночку.
Та й взяв собі дівчиноньку —
В чистім полі могилоньку…
Ще довго мовчатимуть у дворі, не в змозі відігнати смуток, навіяний піснею. І зорі таємниче мовчатимуть, і місяць замре на місці, розчулено лупатиме очима: ну от, на всю ніч засмутили! Тоді Карпо Іванович рипне гармошкою:
— Ет, носи повішали! Ушквар, Льонько, циганського!
…Якось на вигоні, коло Поліщукової хати, стояли цигани.
Льонька подружив з прудким, чорнявим, як жук, циганчуком Ванькою. Це був не хлопець — вогонь. Міг танцювати годину, дві, а то й три без передишки, аби тільки хтось награвав. Від нього Льонька й навчився карколомних «вибриків».
— Льонько, давай! — починає дядько Карпо дріботливу «Ойру».
Ех, і зашумує Льоньчина кров, коли він сплесне у долоні, вдарить себе по грудях, по колінах, по підошвах, клубком заметляє по землі, перекинеться через голову і задрібоче на носках. Чує хлопець, як задоволено сміються дорослі, як захоплено вигукують: «От бісеня!» — і ладен розбиться в порох.
Мати, утираючи щасливі сльози, зупиняє танцюриста:
— Досить, синку, досить. Іди спочивати, пора.
Місяць зазирає в хатнє віконце. «Не спиться, друже?» — ніби питає. А як ти заснеш, коли все тіло дзвенить, коли чуються за стіною то чоловічі баси, то жіночий гомін, то Володьчин сміх.
Серпневий день — як рік.
Ще на світанку сонце випиває скупі росинки в степу; шерхла трава пахне пилом, сухо полускує на вітрі гостролезий пирій. Вогнисте світило сипле й сипле додолу жар, і степ аж димить, і курява огортає обрій, і, задихаючись від спеки, тріскається спрагла земля. А вітер роздмухує і роздмухує пекельне вогнище. Ждеш не діждешся, коли спаде на землю коротка ніч.
Була неділя, і Ліда, впоравшись коло хати, сховалася під бересток. Та хіба в таку пору знайдеш затінок? Рідке скручене листя, ніби решето, проціджує гарячі струмені, і на гітарній деці закипає кулька смоли. Ліда торкнулась пальцями струн: навіть гітара озвалась пересохлим голосом…
Гу-гу-гу… Ні, це не семиструнна, це вже щось інше, далеке. Дівчина звелась навшпиньки. Знову загупало, тільки сильніше — наче праником по жлукті. Тривожно повела очима: що це? Потягло гаром, як із печі. У віконечко, між листям, угледіла: дим, чорна латка неба… З-за повороту вулиці вихопився вершник. Хропе здичавілий кінь, у вершника перекошений криком рот. Володька Шумило!
Вихром пронеслось, прогупотіло повз неї.
— …еж-ж-жа! Пожежа! — сипонуло з піском у вічі.
— Горить! Пшениця горить! — вискочив із двору Валько. За ним притьма кинувся й Льонька. А над шляхом клубочилася курява, і там, де скакав Шумило, зависало в повітрі страшне слово:
— Пожежа!
Ліда, притиснувши до грудей гітару, застигла під берестком. Потім, ніби опам’ятавшись, метнулася слідком за хлопцями.
Із села, підняті Володькою, уже бігли табунчанці. Наче прорвало греблю — кількома потоками і старі, і малі вихлюпнулись у степ; хто з лопатою, хто з відром, а хто й так летів навпростець до шостого поля. Навіть Хмелева коза висмикнула пакіл і очманіло вистрибувала за гуртом.
Випередивши піших, вихопилися вперед вершники. На гнідому жеребці скакав Шумило-старший.
— Ви куди, чортенні душі? — гримнув коваль на малечу. — Осмалитись хочете?..
Хтось підкосив батогом Льоньку, та він, схопившись на ноги, побіг не назад, а далі, за братом.
Людей зупинила тільки вогненна стіна.
Важка багряниста хмара котилася просто на табунчанців; гогочучи, вона підминала нескошений хліб, червоними язиками злизувала сухе вистояне стебло, бризкала іскрами й попелом. І там, де пройшла, лишався чорний закурений діл.
Читать дальше