Віктор Близнець - Паруси над степом

Грицько ухопив Льоньку за рукав, і той скоріше збагнув, ніж почув його наказ: «Назад!» Вони тікали в село щодуху, але злива, ніби жартуючи, наступала на п’яти, зловісно сичала за спиною. І враз по тілу сіконули тугі струмені дощу.

— Ух, як здорово! — засміявся Грицько; мокрий одяг обвис на ньому, чуб прилип до лоба, і він став якимось маленьким і смішним.

Льонька закричав, стрибнув у подзьобану дощем калюжу й заспівав на все горло:

Смеркається. Жовтогарячий килим хлібів буріє, тьмянішає, сірим волокном огортається обрій, і виринає з глибини волохатого неба повний рожевощокий місяць. Тепле синє надвечір’я.

У двір до Поліщуків збираються сусіди. Всім «колгоспом» приходять Шумили — коваль Карпо Іванович, його жінка тітка Катерина і син Володька. З Володькою неодмінно й Грицько Хмельовий. Всі з нетерпінням поглядають на дорогу: де ж це забарився голова сільради? Карпо Іванович, плечистий, прокопчений біля ковальського горна, врешті піднімає палець:

— О, їде! Мої втулки дзвенять.

Хлопчаки біжать зустрічати дядька Арсена. Для них утіха прокататися на бідарці, розпрягти конячину. З усіх боків обліпивши смирного коня Граніта, гуртом тягнуть його до річки, на водопій. А коли повертаються з берега, вже стоїть під берестками стіл, вже мати й тітка Катерина розставляють миски. Димить печена картопля, смачно пахнуть солоні огірки, так і просяться в рот вареники з сиром.

Мати наче й не стомилася за день, вона аж світиться радістю, запрошує всіх до вечері.

По вечері Льонька захоплено притих: зараз почнеться…

Труснув смоляним чубом коваль, пробіг пальцями по «гудзиках» старенької гармошки. І чи він, чи то гармошка гаряче видихла: ех! Вдарив хвацько Володька по балалаєчних струнах. Ох, і задуділи баси, ох, і залилася дрібно балалаєчка! Затріпотів молоденький берест, так і дивись — піде навприсядки, піде колесом по місячній доріжці, аж туди, де відлунюється ота задириста пісня «Вийду я на річеньку…»

— Давай, давай, давай! — сипле жаром коваль.

Тітка Катерина, ставна, чорноока, просто горить і, солодко умліваючи, стиха ойкає: «Ой, Карпусь, ой, серце моє»…

А мати, а мати, як вона слухає! Підперла кулачком маленьку голівку і, немов зачарована, не ворухнеться, не поведе бровою; засмагле худеньке личко, чорна коса, здивовані, широко відкриті очі — не мати, а дівча, тихе, соромливе дівча. Русявка Ліда, висока, не по літах серйозна, і то видається старшою поруч із нею.

Арсен Поліщук сидить разом з Грицьком; обоє не грають і не співають, солідно мовчать, по-мужицьки хмурять брови. Вони чекають тої хвилини, коли можна буде погомоніти на важливі теми — про нахабство Гітлера, про нашу армію, про славних папанінців… Та мало хіба про що хочеться поговорити зоряним літнім вечором!

Дядько Карпо, до краю розтягнувши гармошку, завершує «польку» складним блискавичним перебором. Тенькає, завмирає струна балалайки. Коваль відкидає назад змокрілий чуб:

— Ху!.. Наче молотом відмахав. Лідо, твоя черга!

Ліда виносить з хати гітару. Це їй подарунок від коваля.

Раз Карпо Іванович побачив, як Володька навчав Ліду грати на балалайці. Щось у них не клеїлось.

— Не мучся, Лідо! — сказав коваль. — Балалайка — для такого вихора, як Володька. А в тебе характер спокійний, розсудливий, з журбинкою. Тобі ця бренчалка не підходить.

І приніс Ліді гітару.

Дивна річ — семиструнна подруга так припала дівчині до душі, що Ліда відразу, самотужки, навчилася грати. Виступала в школі, в сільському клубі, і табунчанські гітаристи сказали: добре!

Місяць хитрувато виглянув із-за берестків: мовляв, послухаємо, що ви ще утнете; ніч довга, поспішати нам нікуди.

Ліда сиділа поруч з матір’ю. В сріблястому сяйві вона, світлокоса, в біленькому платтячку, скидалася на русалку, що вийшла побавитись на бережку. Легенько торкнулася струн — ніжно й журливо озвалась гітара. Мати примружила очі, ніби щось пригадуючи, зітхнула і повела спокійним роздумливим голосом:

Це був перший струмочок, тонкий, тремтливий; ось він злився з новим — ширшим, повноводнішим: то підхопила пісню тітка Катерина.