Френсіс Скотт Фіцджеральд - Великий Гетсбі = The Great Gatsby

На душі в мене було легко й радісно після вечора, проведеного з Джордан, і я, здається, просто з порога поринув у глибокий сон. Тому не знаю, чи їздив Гетсбі на Коні-Айленд, чи ще кілька годин «інспектував» кімнати свого святково освітленого будинку. Наступного ранку я з контори подзвонив Дейзі й запросив її до себе на чашку чаю.

– Тільки приїзди сама, без Тома, – попередив я.

– Що?

– Приїзди без Тома.

– А хто такий Том? – невинно спитала вона.

В умовлений день зранку вперіщила злива. Об одинадцятій якийсь чоловік у дощовику підкотив до моїх дверей газонокосарку, постукав і повідомив, що його прислав містер Гетсбі підстригти мій травник. Тільки тут я згадав, що забув попередити свою фінку, щоб прийшла по обіді, тож довелося сісти в машину й вирушити до селища, де я насилу розшукав її серед розмоклих вибілених будиночків, а заразом купив кілька чашок, лимони й квіти.

Квіти я, проте, купив даремно: о другій годині від Гетсбі прибула ціла оранжерея і до неї – незліченна кількість вазонів. За годину по тому двері рвучко розчинились, і влетів сам Гетсбі в білому фланелевому костюмі, сріблястій сорочці й золотавій краватці. Він був блідий, під очима – темні кола після безсонної ночі.

– Ну, як, усе гаразд? – ще з порога спитав він.

– Якщо ви про траву, то вона виглядає чудово.

– Яка трава? – спантеличено спитав Гетсбі. – А, розумію – газон!

Він глянув у вікно, але, судячи з виразу його обличчя, навряд чи щось побачив.

– Так, виглядає дуже добре, – неуважливо кивнув він. – У котрійсь із газет сказано, що на четверту дощ припиниться. Здається, в «Джорнел». А у вас є все потрібне до… ну, до чаю?

Я повів його у кухню, де він досить критично подивився на мою фінку. Потім ми вдвох прискіпливо оглянули дванадцять лимонних тістечок, що їх я купив у кондитерській.

– Як, вистачить? – спитав я.

– Авжеж, авжеж! Цілком! – сказав він. І досить вимушено додав: – Друже…

Десь о пів на четверту дощ ущух, перейшовши в густий туман, у якому плавали, мов росинки, поодинокі краплі. Гетсбі невидющими очима переглядав сторінки «Економіки» Клея, здригався, коли під важкими кроками фінки в кухні зойкали мостини, і раз у раз напружено вдивлявся в заволожені вікна, неначе там, за ними, незримо відбувались якісь тривожні події. Потім він зненацька підвівся і, затинаючись, оголосив, що йде додому.

– Чому раптом?

– Ніхто вже не приїде на чай! Пізно! – Він подивився на годинник з виглядом людини, яку десь-інде чекають нагальні справи. – Не ждати ж мені тут цілий день.

– Отакої! Ще ж тільки без двох хвилин четверта.

Він знову сів у крісло, скривившись так, наче я штовхнув його туди, і ту ж мить почувся шурхіт шин автомобіля, що під’їздив до мого будинку. Ми обидва підхопились, і я, вже теж досить схвильований, вийшов надвір.

Алейкою між мокрим віттям бузку наближалася велика відкрита машина. Коли вона зупинилася, з неї, з-під збитого набакир трикутного лавандового капелюха, визирнуло осяяне радісною усмішкою обличчя Дейзі.

– Оце і є твоя оселя, сонечко моє?

Її милозвучний голосок озвався веселою піснею в доти одноманітному плюскоті дощу. Спочатку слух мій увібрав тільки мелодію сказаного, її переливи, а вже потім до мене дійшли слова. Мокре пасмо волосся лежало в неї на щоці, мов мазок синьої фарби, краплі дощу поблискували на руці, яку вона подала мені, виходячи з машини.

– Признайся, ти закохався в мене? – шепнула вона мені у вухо. – Чому я неодмінно мала приїхати сама?

– Це – таємниця замку Кабальної Оренди. Скажи своєму шоферові, щоб поїхав кудись на годинку провітритися.

– Ферді, повернетеся по мене за годину. – І до мене пошепки, немов звіряючи важливу таємницю: – Його звати Ферді.

– А його ніс не блищить від запаху бензину?

– Здається, ні, – простодушно відповіла вона. – А чому ти питаєш?

Ми ввійшли до будинку. На мій невимовний подив, вітальня була порожня.

– Ну сміхота! – вихопилося в мене.

– Це ти про що?

Негучний, сповнений гідності стукіт у вхідні двері змусив її озирнутись. Я пішов відчиняти. Гетсбі – блідий як смерть, руки, мов чавунні гирі, в кишенях піджака – стояв у калюжі й дивився на мене трагічними очима. Не виймаючи рук з кишень, він на негнучких ногах перейшов зі мною передпокій, рвучко крутнувся, мов маріонетка на ниточці, й зник у вітальні. Все це було анітрохи не смішно. Чуючи калатання власного серця, я повернувся і щільніше причинив вхідні двері: дощ знову посилився.