Френсіс Скотт Фіцджеральд - Великий Гетсбі = The Great Gatsby

Він не вимовив більше жодного слова. Що ближче ми під’їздили до міста, то коректнішим він робився. Ми проминули Порт-Рузвельт з оперезаними червоною лінією океанськими суднами й помчали бруківкою припортових нетрів повз темні, але не безлюдні шинки в збляклій позолоті дев’яностих років. Потім обабіч відкрилася Долина Жужелиці, і я встиг помітити розпашілу місіс Вільсон, яка енергійно налягала на важіль бензоколонки.

На розпростертих, мов у птаха, крилах, засліплюючи сонячними зайчиками все довкола, ми пролетіли половину кварталів Асторії – але тільки половину, бо, коли в’їхали між опорні стовпи надземної залізниці, я почув знайому тріскотняву мотоцикла, і нас наздогнав розлючений полісмен.

– Все гаразд, друже! – вигукнув Гетсбі. Він загальмував, витяг з гамана якусь білу картку й помахав нею перед носом полісмена.

– Все гаразд, – погодився той, доторкнувшись пальцями до кашкета. – Тепер я знатиму вашу машину, містере Гетсбі. Прошу пробачення.

– Що це ви йому показали? – спитав я. – Оксфордську фотографію?

– Я зробив колись послугу шефові поліції, і відтоді щороку одержую від нього на Різдво вітальну листівку.

Ми виїхали на великий міст, потік машин миготів на сонці, що сяяло з-поміж ферм, а по той бік річки поставало місто – біле громаддя цукрових конусів та брил, споруджених чиєюсь волею на гроші, що не пахнуть. З мосту Квінсборо Нью-Йорк завжди бачиш ніби вперше, він ніби вперше беззастережно обіцяє тобі всі дива й красоти світу.

Повз нас проїхав катафалк, завалений квітами, за ним – дві карети із запнутими завісками й кілька менш похмурих екіпажів для приятелів. У приятелів були скорботні очі, коротка верхня губа виказувала вихідців із Південно-Східної Європи, і, відчуваючи на собі їхні погляди, я порадів, що пишна краса машини Гетсбі порушила жалобну урочистість їхніх думок. На Блеквелс-Айленді ми обминули лімузин, у якому білий шофер віз трьох розчепурених негрів, двох кавалерів і дівчину. Я голосно зареготав, коли вони, зблиснувши білками очей, ковзнули по нашій машині зверхніми, суперницькими поглядами.

«Тут, за мостом, усе можливе, – подумав я. – Геть усе…»

Навіть Гетсбі міг тут з’явитися, ні в кого не викликаючи подиву.

Гомінкий полудень. Ми домовилися зустрітися і поснідати в добре провітрюваному підвальчику на Сорок другій вулиці. Поморгавши, призвичаївшись після яскравого сонячного світла до мороку вестибюля, я нарешті побачив Гетсбі – він стояв і розмовляв з якимось чоловіком.

– Містере Каррауей, познайомтеся – мій приятель містер Вольфсгайм.

Малий на зріст єврей з плескатим носом звів велику голову й наставив на мене два лискучих жмутики волосся, що пишно кущилося в його ніздрях. За мить я розрізнив у напівтемряві його очиці.

– …тож я тільки раз глянув на нього, – сказав містер Вольфсгайм, поважно потискуючи мою руку, – і, як по-вашому, що я зробив?

– Що? – ввічливо поцікавився я.

Але запитання, очевидно, призначалося не мені, бо він зразу ж випустив мою руку й націлив свого виразного носа на Гетсбі.

– Я віддав гроші Кетспо й сказав: «Кетспо, не платіть йому ні цента, поки він не заткне свого рота». І він таки заткнув рота! Зразу!

Гетсбі взяв нас обох під руки й повів до ресторанного залу, і містер Вольфсгайм, проковтнувши наступну фразу, занурився в стан сомнамбулічної відчуженості.

– Віскі з содовою? – спитав метрдотель.

– Приємний ресторанчик, – сказав містер Вольфсгайм, роздивляючись на пуританських німф на стелі. – Але мені більше подобається той, через дорогу.

– Так, віскі з содовою, – кивнув Гетсбі, а тоді відказав містерові Вольфсгайму: – Там надто задушно.

– І задушно, і тісно, – сказав містер Вольфсгайм. – Зате скільки спогадів!

– Це ви про який ресторан? – спитав я.

– Старий «Метрополь».

– Старий «Метрополь», – сумовито вимовив містер Вольфсгайм. – Скільки облич, яких ніколи більше не побачиш. Скільки друзів, яких уже нема в живих. Повік не забуду тієї ночі, коли там застрелили Розі Розенталя. Нас було шестеро за столом, і цілу ніч Розі їв і пив – і як їв! Як пив! Аж ось десь над ранок підходить до нього офіціант і каже: «Вас там при вході хтось питає» – а в самого, бачу, обличчя якесь дивне. «Іду», – відповідає Розі й хоче підвестись, але я йому не даю, смикаю назад у крісло й кажу: «Що це за штучки, Розі, як ти потрібен якомусь сучому синові, то нехай він заходить сюди, а ти звідси не виходь, ясно?»

Було вже по четвертій, якби не спущені штори, то ми вже бачили б, як світає.