Френсіс Скотт Фіцджеральд - Великий Гетсбі = The Great Gatsby

– З-здайте назад, – запропонував він, трохи поміркувавши. – Я с-спробую заднім ходом.

– Ви ж без колеса!

Він повагався, а тоді сказав:

– А чом би не с-спробувати.

Котячий концерт клаксонів досяг крещендо. Я завернув і газоном, пішов додому. Коло живоплоту я озирнувся. Облатка місяця сяяла над особняком Гетсбі, повертаючи ночі її первісну красу; місяць виявився живучішим від гамору й сміху, що відзвучали в іще освітленому садку. Несподівана порожнеча струменіла тепер з вікон та дверей, огортаючи цілковитою самотністю постать господаря, що стояв на сходах, звівши руку в прощальному жесті.

Перечитавши написане, я бачу, що може скластися враження, ніби я жив тільки подіями цих трьох вечорів, відділених один від одного кількома тижнями. Насправді ж вони були для мене випадковими пригодами того насиченого враженнями літа й о тій порі цікавили мене куди менше, ніж мої особисті справи. Чимало часу забирала в мене робота. Вранішнє сонце відкидало мою тінь на захід, коли я поспішав білими тіснинами Нью-Йорка до своєї контори. Я знав на ім’я всіх інших клерків та молодих маклерів, разом з ними снідав у напівтемних, переповнених ресторанчиках сосисками з картопляним пюре, запиваючи їх кавою. Я закрутив навіть роман з однією дівчиною із Джерсі-сіті, яка працювала в нас у бухгалтерії, але її брат почав дивитися на мене вовком, тож коли в липні вона поїхала у відпустку, я скористався з цього, щоб поставити крапку.

Вечеряв я звичайно в Йєльському клубі – чомусь для мене це була найбезрадісніша година дня, – а потім ішов нагору, до бібліотеки, й щонайменше годину сумлінно працював, вивчаючи механізми інвестицій та кредитів. У клубі завжди пили-гуляли кілька нероб, але до бібліотеки вони не потикались, і працювалося там добре. Потім, якщо вечір був погідний, я влаштовував собі прогулянку по Медісон-авеню, повз старий готель «Меррей-Хілл», і, завернувши на Тридцять третю вулицю, виходив до Пенсильванського вокзалу.

Я починав любити Нью-Йорк, загадкову, збудливу жвавість його вечорів, безнастанне мигтіння людей та машин, яке так тішить допитливе око. Мені подобалося прогулюватися по П’ятій авеню, видивлятися в натовпі жінок з романтичною зовнішністю й уявляти собі, як за кілька хвилин я ввійду в життя тієї чи тієї з них, і ніхто про це не дізнається і не осудить мене. Іноді я подумки супроводжував їх додому, до наріжного будинку якогось таємничого завулку, і, перше ніж зникнути в теплій темряві за дверима, вони озирались і усміхались мені у відповідь на мою усмішку. А часом у сутінках того сповненого чарів міста мене раптом огортала туга самотності, яку я вгадував і в інших – в бідних молодих клерках, що тинялися від вітрини до вітрини, аби якось згаяти час до самотньої вечері в ресторанчику, – в молодих клерках, що тут, у цих присмерках, марнували найкращі хвилини вечора й життя.

І пізніше, о восьмій, коли темними Сороковими вулицями до району театрів сунули гуркотливим потоком у п’ять рядів таксомотори, туга знову стискала мені серце. Під час зупинок перед світлофорами невиразні тіні в машинах схилялись одна до одної, і до мене долинали дзвінкі голоси і сміх у відповідь на жарт, якого я не почув, і вогники сигарет стрибали в незрозумілих мені жестах. І я уявляв собі, що теж поспішаю кудись туди, де панує радість, і, поділяючи веселе збудження цих людей, я зичив їм щастя.

На якийсь час я згубив з очей Джордан Бейкер, але в розпалі літа зустрів її знову. Спершу мені просто подобалося бувати з нею на людях, тішитися відблиском слави відомої на всю Америку чемпіонки з гольфа. Потім з’явилось і щось більше. Ні, то було не кохання, а, сказати б, ніжна, співчутлива цікавість. Мені здавалося, що за гордовитою, знудженою гримаскою щось ховається – адже будь-яке позерство виростає з, може, й не усвідомленого спочатку прагнення щось приховати, – і врешті я зрозумів, про що йдеться.

Одного разу, коли ми приїхали в гості до знайомих в Уорік, вона залишила під дощем чужу машину з відкинутим верхом, а потім вигадала якусь брехню – і тут у пам’яті моїй раптом зринула та чутка про неї, якої я не міг пригадати, коли Дейзі знайомила нас. Під час першого великого змагання з гольфу, в якому вона брала участь, сталася подія, що мало не потрапила до газет: її звинуватили в тому, що у півфіналі вона нібито крадькома пересунула свій м’яч на кращу позицію. Це пахло неабияким скандалом, та врешті справу зам’яли. Хлопець, що носив ключки, відмовився від своєї заяви, а другий – і останній – свідок визнав, що міг і помилитись. Але той інцидент, разом з іменем спортсменки, лишився десь на денці моєї пам’яті.