Френсіс Скотт Фіцджеральд - Великий Гетсбі = The Great Gatsby

Супутники Джордан уже стояли біля виходу й нетерпляче гукали до неї, але вона зупинилася, щоб потиснути мені руку.

– Я щойно вислухала дивовижну історію, – прошепотіла вона. – Ми довго там пробули?

– Та, мабуть, з годину.

– Просто дивовижна історія, – неуважливо повторила вона. – Але я заприсяглася, що нікому її не розповім, тож не буду вас інтригувати. – Вона мило позіхнула мені просто в обличчя. – Ви б навідалися до мене… Телефон є в довіднику… Під ім’ям місіс Сігурні Гауорд… Це моя тітка… – Вже поспіхом, біжачи до виходу, вона злегка махнула мені на прощання засмаглою рукою і зникла в натовпі коло дверей.

Трохи збентежений тим, що мій перший візит так затягся, я підійшов до Гетсбі, який стояв в оточенні останніх гостей. Я хотів пояснити, що намагався розшукати його відразу, як прийшов, і перепросити за нетактовність у розмові в саду.

– Та що ви, що ви, – урвав він мене. – Викиньте це з голови, друже. – В цьому фамільярному виразі було не більше фамільярності, ніж у заспокійливому дотику його долоні до мого плеча. – І не забудьте: завтра о дев’ятій ранку ми з вами вирушаємо в політ на гідроплані.

Аж раптом голос лакея з-за спини:

– Вас викликає Філадельфія, сер.

– Зараз підійду. Скажіть, хай почекають хвильку… На добраніч.

– На добраніч.

– На добраніч. – Він усміхнувся, і мені раптом здалося, що він радіє з того, що я йду від нього одним з останніх, що він хотів цього. – На добраніч, друже… На добраніч.

Але спускаючись сходами, я побачив, що вечірка ще не скінчилася. Попереду, кроків за п’ятдесят, фари десятка автомобілів освітлювали химерне, хаотичне видовище. В придорожній канаві, задерши догори правий бік, якому під зім’ятим капотом бракувало колеса, спочивав новенький двомісний автомобіль, який щойно від’їхав від будинку Гетсбі. Гострий виступ муру пояснював, чому відскочило колесо, над яким тепер зібралося кілька вельми зацікавлених водіїв. Тим часом машини, з яких вони повискакували, затримали рух, і безладне, оглушливе гудіння клаксонів із затору, що утворився, збільшувало й без того галасливе сум’яття.

Якийсь чоловік у довгому пильовику вибрався з розбитої машини й тепер стояв посеред дороги і, зворушливо, зачудовано всміхаючись, переводив погляд з машини на колесо, а з колеса на глядачів.

– Ви бачили? – промовив він. – Ми вскочили в канаву.

Ця пригода, очевидно, безмежно здивувала його, і я впізнав спочатку оту незвичайну здатність дивуватись, а тоді і його самого – це був чоловік, якого ми застали в бібліотеці Гетсбі.

– Як це сталося?

Він знизав плечима й вирік:

– Я зовсім не знаюся на техніці.

– Але як це сталося? Ви налетіли на мур?

– Не питайте мене, – відповів Совине Око, всім виглядом своїм показуючи, що вмиває руки. – Автомобіліст з мене кепський, власне, ніякий. Сталося – і край.

– Якщо ви недосвідчений водій, нащо було братися вночі за кермо?

– А я за нього і не брався! – обурено вигукнув він. – Хто вам казав, що я брався?

Всі довкола заніміли від жаху.

– Вам що – життя набридло?

– Дякуйте Богові, що відбулися тільки колесом! Людина дає газ і навіть не береться за кермо!

– Ви не зрозуміли мене, – відказав злочинець. – За кермом сидів не я. Нас у машині було двоє.

У відповідь на цю приголомшливу заяву з багатьох грудей вихопилося тільки здушене «о-ох!» – і тут дверцята машини почали поволі відчинятися. Натовп (тепер це був уже натовп) мимоволі позадкував, і, коли дверцята зовсім відкинулися, запала гробова мовчанка. Потім дуже повільно, суглоб за суглобом, з розбитої машини виповзла бліда розхитана постать і почала невпевнено намацувати ґрунт лакованим черевиком неабиякого розміру.

Засліплений яскравим світлом фар, очманілий від безнастанного виття клаксонів, привид постояв, злегка заточуючись, і, коли погляд його зупинився нарешті на чоловікові в пильнику, незворушно запитав:

– Що с-сталося? Бензин с-скінчився, чи що?

– Та ви гляньте!

Кілька пальців показувало на ампутоване колесо. Він втупився в нього очима, а тоді звів погляд догори, неначе запідозрив, що воно звалилося з неба.

– Воно у вас відскочило, – пояснив хтось.

Він кивнув головою.

– С-спочатку я не помітив, що ми с-стоїмо.

Мовчанка. Потім, набравши в легені повітря й випроставши плечі, він діловито спитав:

– Хто-небудь з-знає, де тут можна за-заправитися?

Принаймні десятеро чоловіків (декотрі з них трималися на ногах не набагато краще за нього) заходилися втовкмачувати йому, що машину й колесо вже ніщо більше не зв’язує.