Віталій Юрченко - Пекло на землі

Лунає крик надвірного вартового «закрой окна», розставляють вартових по всіх брамах, дірах допрівського подвір’я, і смертний хід починається.

Виводять смертників з камери по одному до канцелярії, обшукують до ниточки, в’яжуть дротом руки кожному («кайданів» радянська в’язниця не має; їх «знищено» ще з 1917 року), з’єднують їх тим самим дротом по парі, в’яжуть пари одну до одної і – «шагом арш».

Міліцейські вартові знають, коли вестимуть на «шльопку», і завчасно дають свисток, щоби народ не збирався на вулицях.

Живий ще випадок. Вели чотирьох. Брат одного зі смертників – Заболотний Яків, засуджений на 10 років, сидів у нашій камері. Довідався він ще ранком, що сьогодні Хому братимуть. Весь день плакав та промовляв «нізащо пропав братуха», і з болючим острахом очікував вечора.

Коли «процесія» з 10 озброєних та 4 пов’язаних промайнула повз вікно, він силою всіх грудей крикнув: «Прощай, Хома, умри спокійно», – і безсило повалився на нари.

На його крик полетів у вікно камери великий камінь, засвистали всі дозорці, а за хвилину вилетів дижурний і забрав напівпритомного Заболотного до підвалу.

Врізався в пам’яті такий факт. Засудила сесія батька та двох синів – Кропивницьких: старого на 8 років, а синів до вищої міри «соціяльного захисту» – розстрілу. Батько на «процесії» втратив розум, а сини сміливо й спокійно очікували смерти.

Вело їх 6 вартових і, на диво, незв’язаних.

Була відлига вдень, а під вечір вдарив мороз.

Щойно вивели з брами й ступили на хідник, як менший Кропивницький – Левко вмент збив з ніг «конвоїра» й пустився тікати, але… на четвертому кроці посковзнувся і впав. Не встиг він піднятись, як пальнув стріл, і втікач, коливаючись, посунув боком по бруку.

– Ложісь! – гукали «конвоїри» старшому Кропивницькому, збивши його прикладами до землі, а три з них наздогнали молодшого і всадили в нього по кулі з наганів.

Водночас засюрчали свистки, повибігала сторожа, залунало ще кілька пострілів у вікна камер, супроводжених пустою лайкою, і постріленого Левка понесли, а старшого повели в двір Допру.

За кілька хвилин прискочив «ворон» і по хвилі зник.

Камери заніміли в мовчанці: ніщо не писне, крім настирливих кроків збільшеної сторожі в коридорах.

Ніч пройшла в остро-нервовому чеканні.

На ранок стали відомі подробиці свіжої події. Зі слів очевидців, Левка внесли до канцелярії скривавленого мертвого; прилетів «ворон»; озвірілі чекісти кинули зразу зв’язаного живого, а потім зверху на нього поклали мертвого брата й повезли.

Цілий ранок камери гомоніли про подію, щораз доповнюючи її новими додатками.

Враз, десь коло півдня, почувся голосний зойк:

– Ах! Боже мій! Душогуби, дайте мені його…

Ми кинулись до вікна. Перед брамою стояла простоволоса молода жінка і, в розпачі б’ючи в браму кулаками, кричала, плакала й кляла.

– Вбивці, де ви його діли? Дайте мені, тіло дайте! Ой, Боже…

Збігались люди. Прилетів «конвоїр» і став тягнути жінку до комендатури. Жінка впала й, соваючи ногами ревла, захищалась.

Страшне було видовище.

Люди не стрималися і, ніби змовившись, чи піддавшись якійсьневідомій силі, кинулись на «конвоїра». Він, збитий з ніг, підкидався над головами гурту, товчений, шарпаний зі всіх боків.

Маса так захопилася роботою, що не почула ні крику вартових «разойдісь», ні пронизливих свистів… Аж постріли трьох разом револьверів над головами та загін міліціонерів допрівської сторожі схаменули їх криком «руки вверх».

Міліціонери підняли потовченого «конвоїра», вирвали з руки баби шаблю, а весь гурт повели до ГПУ.

Все місто, певне, з зачудованням споглядало на цю збірну дружину «злочинців революції». Другого дня частину молодших і багатших з цієї дружини припроваджували до Допру й заводили на них «дело».

А жінка лежала на місці й хлипала – причитувала та проклинала:

– Душогубці, нелюди, за що ви його вбили. Боже ж мій, Льоню мій нещасний! Що ж я тепер з діточками робитиму…

Відхлипавши, встала й прийшла на те місце, з якого вчора підняли постріленого Левка, припала до землі і знов залилась в голосному риданні.

Підійшов селянин, підняв її і став розважати. Вона зігнулась, нашкребла землі з закривавленого місця, поклала в пазуху, перехрестилась і схлипуючи поволі пішла. В кількох кроках оглянулась, подивилася в бік Допру й гукнула:

– Бодай би вам усім така смерть, катюги, – і зникла в вулиці.

Ми стежили з вікна за кожним її рухом, словом, бо проти нашого вікна на вулиці все це діялось.