Віталій Юрченко - Пекло на землі

З Харкова діло йде до Москви.

Як судять у Харкові, скільки справа маринується в Москві – Господь його святий знає, – це тайна велика, знаємо лише, що цілий місяць ніхто ні в чому не розписується, а то враз чоловік 50 – 80 сповіщають, що їх «дєло» за Харковом.

Бували такі в’язні, що про Харків їм не згадували. Це неприємна ознака; тут пахне мандрівкою «чорним вороном» до славнозвісного ГПУ, а «візиту» особисту, туди роблять арештовані неспроста: 80 % заведених туди світу більше не побачать.

Дві речі в Допрі залишились в пам’яті на віки: «чорний ворон» та камера смертників. Ці два чинники – певне, єдині й виключні досягнення пролетарської диктатури та безумовно оригінальний витвір ГПУ.

Самий лише звук-гук «ворона» приводив у настирливість увесь Допр. Одні – менші «злочинці» з цікавістю й жалем-болем прислуховувались, визирали – куди їде, кого, кількох візьме. Другі – більші «контрреволюціонери» тупіли з тремтіння й жаху – «не я лі, Господи».

І направду, трагічні щоденні явища. Десь під вечір з собачим гуком підлітає «ворон». Бряжчать ключі, відмикаються важкі двері і…

– Марченко! Собірайся.

Напівживий Марченко, що так сподівався виправдатись на допиті, бо його «обіцяли» викликати, німів остаточно.

Хтось за нього натякливо запитував:

– З речами?

– Нєт, нє надо. А впрочем бері.

Загіпнотизована камера від дверей пересувається до вікна. Найменші ближче, найвищі далі, – щоб конвой не побачив та цеглиною не почастував, і щоб усім було видно, – повезуть, чи поведуть, зв’язаних густо, чи рідко і взагалі скільки відправлять «на лоно Авраамове».

З тим самим гуком пролітає «ворон», але побачити рідко коли вдається, бо лиш одно віконце ззаду, де сидить «конвоїр».

Аж другого дня весь корпус таємничо-похоронним тоном передає з камери до камери, що вчора чотирьох взяли на шльопку (на розстріл).

Куди їх беруть, що з ними роблять, де дівають – таємниця гробова, недосяжна для нас. Догадувалися лише, а дехто з конспіративних товарисько-щирих визнань знайомих через інших «знайомих» (агентів ГПУ) розказує:

В одному з будинків ГПУ є камінний льох, де відбувається остання розправа над контрреволюцією. Є також стала посада ката, що виконує присуди смерти. Привезену жертву кат бере на свій «апарат» і, за завданням чекістів-операторів – слідчих, відбирає передсмертну сповідь у смертника та не лише за свої «прегрешенія», а й за тих, хто ще живий сидить у Допрі чи може «помилково» гуляє на волі.

Які методи сповіди чекістського ката в такому місці та ще в таку хвилину, це може уявити тільки буйна фантазія, озброєна всебічним знанням жахливої чрезвичайської дійсности.

Не всякий, правда, «вороном» катається. Багатьом «на лоно Авраамове» доводиться пішки чимчикувати.

Це ті, що сидять у «камері смертників», засуджені виїзною сесією.

Цим сердегам доля судила тяжчу, довшу смерть. Мучать їх на допитах, вимотують нерви на «процесах», томлять у камерах і тільки по 3 – 4 місяцях, коли душа вже нежива, – вбивають тіло.

Ледяні іскри пронизували, коли під час прогульки проходив повз ґрати «камери смертників» та крадькома зиркав на блідо-матові обличчя, погаслі очі, благаючі чогось незнаного…

Ще болючіше ставало, коли було думати хто вони, за що їх нищать?..

Тільки за те, що були добрі господарі, любили землю, село, все добре, світле в ньому…

Смертників не пускають на прогульки, забороняють повз них проходити, будь що передавати, не дають ніяких листів, газети, – вони для світа не існують.

Доводилось бачити жахливі картини прощання батька-смертника з жінкою, дітьми, матір’ю. Хіба придавивши в собі почування людини, забувши, що ти є живе творіння, – можна спокійно споглядати на сцени останніх побачень живих людей з завтрашнім мерцем.

Дехто зі смертників пробував шукати справедливости перед вищим судом – ВУЦВК-ом (Всеукраїнським Виконавчим Комітетом): велів жінці чи батькові спробувати останнього й подавати касацію до Петровського (голова ВУЦВК-у).

У багатьох жевріла надія на помилування, думалося, що вищий «пролетарський» суд – влада справедливіша, сердечніша, але ці рожеві надії не справджувалися, бо тієї крівавої колективізаційної осени 1929 року майже нікому помилування не було.

На кару брали під вечір, щоб менше людей бачило. Допр ще за дня знав, кого братимуть; ця чутка переходила з камери до камери.

Десь коло 6 години приходить озброєний загін «конвою» 6 – 10 чоловік з наказом: кого брати.