Віталій Юрченко - Пекло на землі

Агент скінчив і, солодко усміхаючись, пильно дивився мені в очі.

Я ще раз переконався, що головного в акті нема, і побадьорішав.

– А де ж факти? – запитав сміливо.

– Факти?! А то, что ви, с мандатом окрісполкома [41] Окружний виконавчий комітет. , раз’єжая по сьолам, заігривалі на настроєніях крестьянства і падривалі хлєбозагатовку – ето нє факт? А то, что на собраніях виступалі протів комячейкі? А то, что… Да вообще фактов єсть много… Вот оні, – показав на грубу паку, – моє дело. Но я надеюсь, что в етот раз ви будете благоразумнее і чістосердєчно прізнаєтесь у всьом…

Я ствердив, що признаватись не маю до чого, бо всі мотиви – наклеп.

Шнайдерман відхилив мої «предложенія»; проголосив ревний монольог: умовляв признатись, втричі легша кара, та настрашував про заслання і т. ін.

Коли він впивався фаховою красномовністю, у моїй пам’яті промайнув спогад: на кілька тижнів перед арештом підійшов до мене у клюбі Гутенко й таємничо натякнув:

– Слухай, в повітрі неспокійно. Треба нам щось робити. Давай закладемо вчительський гурток із «своїх». Слід також нагадати за Мироновича і взагалі.

Я не стерпів такого нахабства й відрубав:

– Не крути дурня. На ніякі організації з провокатором я не пристаю.

Він вдав ображеного та обіцяв порахуватись.

Пригадав я також Дончукового «секретного листа», повного натяків, та в якому він пропонував заснувати на моїй кватирі, «центр-осередок» «справжніх українців» на «всякий можливий момент» і т. ін.

Ще тоді я запідозрів непевність його пропозиції. Чого, раптом, писати такі небезпечні речі та передавати їх через руки й очі чекістської пошти (а вона у нас в одному будинкові з ГПУ), коли Дончук майже щотижня бував у місті і мав цілковиту змогу свою «ініціятиву» передати мені на словах.

Зустрівши його після того листа, я вилаяв за необережність, але впевнитись у «нечистій ініціативі» не міг.

Лише пізніше, як за ним ми почали стежити й зустрічати частенько в дверях ГПУ, мої припущення стверджувались.

Коли ж його, звичайного рядового вчителя, призначили на інспектора при Наросвіті – всім стало ясно, що «висунути» його могло тільки ГПУ.

Я ще тоді став побоюватися.

Не було сумніву, що автори мотивів – Гутенко й Дончук – «штатні» провокатори серед учительства.

Я назвав їх прізвища. Слідчий спохватився, змінив тон і їдко проказав:

– Значіт, ви сознательно скриваєте свою віну? Странно. За вас ходатайствують авторітетниє ліца, прінімаєм во вніманіє вашу актівную общественную работу, у ваших же інтересах возімся с вамі, хочем, чтоби ви созналісь в своїх грехах перед обществом, а ви хітрітє, хатітє нам замазать глаза? Харашо. Нам с вамі не о чом больше разгаварівать.

– Дозвольте, – обзиваюсь. – Я ж хочу вияснити, звідкіль виходять ті мої «гріхи». Запевняю вас, що то не мої гріхи, а Гутенкові й Дончукові, а може й ще чиїсь.

– Прі чом тут Гутенко, Данчук, – сердиться слідчий.

– Якраз вся суть в тих мерзотниках-провокаторах.

– А ви откуда знаєте, что оні провокатори?

– Не я один, а майже все вчительство про їхнє знайомство з ГПУ знає.

– Вот как! Даже за всех учітєлєй распісиваєтесь?!

– Не розписуюсь, а стверджую, що ви їм гроші платите!

– Что? Давольна. Слішком дальоко заходіте… Ви свободни…

– То вже й кінець слідству? Ви ж, власне, по суті справи нічого не спитали й мені не дали змоги говорити. Я вимагаю вислух…

Але не договорив. Слідчий делікатно й потужно за комір провів мене в коридор, а там підхопив черговий вартівник.

Тим слідство закінчилось. Почалися знову муки очікування невідомого, острі до непритомности хвилювання від гуркотів «ворона», очікування видющої смерти, та щоденне благання у Бога живим вийти з цього пекла.

Здебільшого на допит брали раз на 5 – 10 хвилин. Слідчому головно ходило про «подпішісь».

Знав Допр багато випадків, що арештований підписується в кінці напівчистого аркуша протоколу, а на другому допиті йому вичитують такі страхіття, що вуха в’януть.

– Я цього не казав, я не… – з жахом заперечує в’язень.

– Пазвольтє! – злорадно усміхається слідчий. – Ваші собственниє слова. Ви подпісалісь…

– Та…

Даремні тут спростування – на протоколі дійсно є в’язнів підпис.

Характеристично, що ГПУ категорично, з правила, відкидає всяких свідків та «очні ставки».

– Ми знаєм, каво спросіть.

І здебільша, нікого зі свідків обвинуваченого не викликають.

Складніше ведеться слідство, коли судять групу, не знаючи, хто з них «найбільший контрреволюціонер». «Допитують» в першу чергу сільський актив, інакше кажучи, диктують і записують потрібні їм фрази, а ті підписуються. Далі йде обплутування та бичування арештованих.