Віталій Юрченко - Пекло на землі

Але проходив тиждень, минав другий, а мені нічого не кажуть. Спокій мій розвівався, а далі й терпцю не вистарчає.

Пишу заяву до ГПУ, до прокуратора, але мої співмешканці сміються: охота тобі до лямпочки звертатись; не варт папір псувати.

Проте, я подав-таки заяву. Очікування наслідків заяви обнадіяло мене, але даремно. Ні відповіді на заяву, ні визову.

Я остаточно зденервувався і впав духом, жахаючись, як і всі, «чорного ворона».

Аж за півтора місяця, о 11 годині вечора викликали мене, не сказавши навіть куди.

На дверях канцелярії чекав чекіст. Впустивши мене до кімнати, він сів за стіл і, постукуючи олівцем, довгенько оглядав мене, міняючи кілька разів вираз обличчя – то лагідний, то звірячо-суворий. Після гіпнотичного прийому пішла чекістсько-агітаційна частина. Агент хотів облегшити собі роботу: він (а я таки добре злякався) сподівався, що розкажу й за себе, і за моїх 4 співучасників.

Тому сказав мені комплімент, що я добрий учитель, висловив жаль, що я в такому стані, і запевнив, що (коли признаюсь), я ще можу бути корисний радянському суспільству, слід лише признатись «чистосердешно», бо це втроє зменшить кару.

Вислухавши «батьківський» вступ і заспокоївшись, я спитав, у чому мене обвинувачують.

– Развє ви нє знаєте? – ніби справді здивувався чекіст.

Я запевнив, що нічого за собою не почуваю, і хочу почути від нього мотиви.

Очевидно, у нього не було жодних готових обвинувачень, бо зразу відчитати їх він мені не хотів, а став кидати окремі, нев’язні питання. За 5 – 8 хвилин «родився» акт обвинувачення.

З нього я зрозумів, що ніяких фактів моїх провин нема, що ГПУ «чуло дзвін, та не знає, де він». Я категорично відрубав, що весь акт є штучним підставленням фраз, щоб тільки скомпромітувати чи й знищити людину.

Слідчий образився й «порадив» мені бути «разсудітєльнєє в таком учрежденії».

Я, будучи певний, що агент «бере на бас» і не знає про мої гріхи нічогісінько фактичного, ще раз підкреслив, що рішуче відкидаю всі факти й говорити про них нічого не буду. Навіть делікатно зауважив політичну несвідомість «товариша следователя», бо деякі з фактів обвинувачення (організація «Просвіти») треба віднести мені на плюс, хай товариш слідчий звіриться про це у старших.

Агент скипів, покрутив олівцем і буркнув: – «Ухадітє».

На дверях завернув, підніс папір і наказав підписатись.

Я попросив прочитати, а потім сказав, що такого протоколу не підпишу, бо не мої там слова.

Ще більше розлютувався чекіст, «згарячу» пророкував мені, що «такіх супчіков ми обуздаем, мєстєчко для ніх тьоплоє імеєтся».

Я бачив, що мій слідчий з тону слідчого спадає, й хотів іти.

Але він вхопився за револьвер, вернув мене і наказав підписати акт. Я погодився підписати лише з приміткою.

Слідчий відрубав, що «нікакіх примєчаній здєсь бить нє может».

Коли ж я остаточно відмовився, хоч би й під загрозою револьвера, підписати без «примєчаній», слідчий мусів прийняти.

Вийшов ошалілий. Раз – нервувала мене наглість слідчого, друге – неспокій, чим може кінчитись моя поведінка.

Поінформувавши товаришів, я став аналізувати мотиви обвинувачення. Пригадав усі слова-питання слідчого і ще раз та основно переконався, що правдивих відомостей про мене ГПУ не має. Акт обвинувачення налягав на гріхи останніх років, а їх я не почуваю. Це схвалило мою тактику.

Чекав тиждень – не викликають. Проходить другий – мені ні слова.

Знову підупав духом, став припускати, що більше не викличуть і посадять на «чорного ворона».

Кожний вечір проходив у хвилюванні; коли ж підбігав «ворон», у мене душі не було.

Аж третього тижня покликали мене і, на диво, вдень. Сподівався «кваліфікованішого» слідчого, а може, й самого Резунова. Цей крівавий чекіст вів лише такі справи, де, як не розстрілом, то 10 роками – менше не пахло.

Але мене чекав той самий агент Шнайдерман і мягко, не по-чекістському, став «радити», як людина «незаінтересована», викласти все, і, на його слова чести, через три дні я буду вдома.

Я попросив ще раз прочитати мені акт обвинувачення. Чекіст погодився, бо він у нього добре вже зредагований. Акт був змістовий, пам’ятаю всі факти:

«Я переконаний і загартований петлюрівець-самостійник і, не зважаючи на активну громадянську роботу, хитро-приховано веду розкладницьку, антирадянську роботу, використовуючи свою посаду як вчитель; маючи великий авторитет серед контрреволюційного петлюрівського вчительства, пропагую серед нього націоналістично-самостійницькі погляди та пророкую недалекий кінець радянської влади; використовуючи права працівника в Наросвіті, роз’їжджаю по районах і через учителів-петлюрівців та бувших старшин закладаю контрреволюційні-петлюрівські гуртки; в місті організував осередок «Спілки Визволення України»; викладаючи українську літературу в профшколі, прищіплюю учням націоналістично-самостійницькі тенденції; в часи громадянської війни був ярим агітатором проти більшовиків; 1918 року працював у воїнського (військового) начальника агітпропом, розповсюджував шовіністичну літературу, закладав «Просвіти», служив у петлюрівській армії сотником гайдамацьким, носив оселедця, пізніш брав участь у повстанських штабах Дерещука й Цвітковського, як організатор бандитських загонів; будучи дезертиром, агітував проти мобілізації на війну з поляками; підтримував зв’язок з політичними злочинцями, допомагаючи їм матеріяльно…»