Віталій Юрченко - Пекло на землі

– Ну й добре йде робота? – питаю.

– А нічого. Ледве-ледве по світі ходимо.

– Тож чого так? – не цілком вгадую дядькову думку.

– Від вашого темпу [32] Поспіх у будівництві, темп п’ятилітки. . Вам там у місті видно кров грає шмалко, вам не сидиться, летите, а ми ледве ноги волочимо. Ваш темп боком нам вилазить. Це ж лиш другий рік, а що то буде в кінці п’ятилітки?..

– Ви, дядьку, щось невеселе сьогодні з’їли, – іронізую над дядьковою мовою.

– Скоро й смутного не буде: все на соціялізм піде. Хіба за вами, чорти рогаті, щось з’їси. Життя не стало. У вас у вухах трахкає індустріялізація, вирує жир, а ми сліпнем від нужди…

Зговоритись з дядьком «по-доброму» не можна було. Заходжу до сільради:

– Председатель, негайно сход, – наказую.

– В якій справі? Позавчора був сход, – невдоволено дивиться на мене голова.

– Привіз гостинця. Прочитайте. – І виклав обіжника: на Косарівку накладено 4000 пудів хлібозаготівки.

Голова пробіг очима й за голову вхопився.

– Чи показилися?! Що вони роблять? Це ж страшне… Тиждень тому витаскав 1500 пудів обкладання, позавчора одержав приписа на 3000 пудів контракції, ось лежить на 5000 облігацій… Ну, посудіть самі, ви чоловік, здається, з наших, чи можуть сільські злидні таке витримати? Звідкіль його брати? Ні… Не хочу головувати. Не можу бути здирщиком. Кінець, – і з серцем стукнув об стіл.

– Не хвилюйтесь, товаришу, й скликайте сход, – не хотів я піддаватись його настрою.

– Ну да, вам байдуже, ви своє знаєте. Один виставив цифру, другий приїхав, намолов, налякав, забив баки, проголосував та й поїхав. А тут переноси всі прокльони, гавкай собакою, стягай останнє ряденце, а виконай, хоч лопни. Добре вам казати. Побули б ви хоч тиждень у моїй шкурі… Це пекло, а не головування тепер. Що божий день, то смикають. Та ще як? За горло душать. Ну, де ж його стільки брати?!

– Слухайте, друже, – взяв лагідно його за плече. – Я все добре розумію, але вже пізній час. Потім поговорим, а зараз скликайте сход.

– Що ж? Я скличу, але навряд щось вийде…

Голова не помилився. Сход так-сяк стягнули десь коло 11 години вечора. Сам голова бігав з палицею попід хати та «штрафом» лякав. Прийшов кожен з лайкою, лютий за дванадцятьох чортів: Тут удосвіта до роботи, аж мамочко, а його – сукиного сина зі сходом судомить.

Пізно почали. Не скінчив я своєї короткої розмови, ледве вимовив тихо я й мягко цифру 4000, як заля заревла в сто голосів.

– Що за здирство, за грабіж?!

– Доки це буде?

– Що воно, по десять разів у нас родить?

– Який чорт не приїде, та й дай і дай…

– Душіть нас зразу, коли пішло на те.

– Ведіть усіх до ГПУ, куди дванадцятьох позавчора забрали, однаково життя нема.

– Але чи бачив світ коли таке?

– Не дамо, ні фунта не дамо, годі. Скільки не дай – все мало. Нехай з нас шкуру луплять, все одно пропадати.

– Товариші селяни, – намагався я втихомирити. – Ви ж знаєте, в якому стані республіка. Нам треба забезпечити робітничі райони…

– А моя сім’я що буде їсти? І так звели на свинячий пайок: 18 пудів зерна на душу річно.

– Чи ж знаєте ви, що в мене й до Різдва хліба не стане, а мені 60 пудів контактації треба здати? Чим я сім’ю прогодую? Ви мені дасте з міста?

– Еге, спосудишся в них. Деруть з нас тисячами, а як позичати прийдеться, то по 10 фунтів дають на двір…

І гули, кричали без упину. Марна справа була закликати до порядку. Ніяка, мабуть, сила не змогла б їх вгамувати. Стали розходитись. Я захвилювався. Провал сходу – ганебна річ для уповноваженого: скажуть – «белоручка», кваша, а не робітник.

Рятуючи прикрий стан, я запропонував резолюцію, підказану головою сільради: зважаючи на те, що в селі недород і злидні – просити РВК та ОВК, щоб зняли з села цю суму хлібозаготівки, а вивезе добровільно хто скільки зможе.

Село вислухало й прийняло одноголосно. Та не прийняв ні РВК, ні ОВК. Ще протокол не дійшов до ОВК, як мене враз з уповноваженого зняли й багатозначно погрозили, мовляв, аж тепер ясно, хто я такий.

Не розумів я їхньої погрози. Мене більше займало становище села.

– Ти знаєш, які жахи чиняться на селі? – явився я з району перед завідувачем школи.

– Що робиться, то видно. А от ми то нічого й не думаємо.

І сповістив, що приїжджав з Київа один добродій, питав дуже про мене; прізвища не сказав, мовляв, я догадуюсь, і просив, щоб, як повернусь, негайно скочив до нього в Київ у дуже важливій справі.

Узяв я відпустку на три дні й гайда до Київа. Зайшов до Лемішенка – не він. Хто ж би це? Степаненко? Вовківський? Забіг до першого – не був у мене. Відпитав кватиру другого – нема вдома; жінка (незнайома мені) зустріла злякано; тільки й добився, що чоловік виїхав давно і не відомо, коли буде. Почекав два дні й ні з чим назад, бо в школі праця.