Френсіс Скотт Фіцджеральд - Прекрасні й приречені

Ентоні запізнився, а поважний філантроп чекав його на заскленій веранді, де вже вдруге переглядав ранкові газети. Його секретар Едвард Шаттлворт, який до свого переродження був гравцем, власником салуну і загалом негідником, провів Ентоні до кімнати, де представив йому свого благодійника, ніби той був безцінним скарбом.

Вони поважно потиснули руки один одному.

– Жахливо радий чути, що вам краще, – сказав Ентоні.

Старший Петч, так ніби не бачив онука всього тиждень, поглянув на годинник.

– Поїзд запізнився? – м’яко запитав він.

Його дратувала думка, що він мав чекати на Ентоні. Він жив у стійкій омані, що не лише у своїй молодості провадив свої робочі справи з найвищою скрупульозністю і доводив усі справи до кінця, але вважав саме цей фактор головною причиною свого успіху.

– Цього місяця вони часто запізнюються, – сказав він із відтінком лагідного докору в голосі й додав після довгого зітхання: – Сідай.

Ентоні оглядав діда з мовчазним подивом, який завжди викликало це видовище. Адже кволий, неосвічений старий володів такою силою, що навіть попри заяви жовтої преси міг купити (прямо чи опосередковано) будь-яку душу мужів республіки, і так, що їх заледве вистачило би, щоб заселити Вайт Плейнс, і ще складніше було повірити, що колись він був рожевощоким малюком.

Весь розмах його сімдесяти п’яти років можна було уподібнити до магічних ковальських міхів – перша чверть століття вдихнула в нього життя, а наступна – висмоктувала його геть. Вона висотала щоки і груди, обхват рук і ніг. Вона тиранічно відбирала його зуби, один за одним, занурила його маленькі очі в темно-сизі мішки, прорідила волосся, змінила його кольори подекуди зі сріблястого на біле, подекуди з рожевого на жовтий, бездушно розмиваючи їх, бавлячись, ніби дитина з коробкою фарб. Потроху, через його тіло й душу, вона заволоділа свідомістю. Послала йому нічний піт і сльози, необґрунтовані страхи, поділила його нормальність на довірливість і підозрілість. Штивний матеріал його ентузіазму порізала на десятки м’яких, але дратівливих одержимостей; його енергія висохла до норову малої зіпсованої дитини, а його прагнення влади заступили слабоумні інфантильні бажання створити землю арф і гімнів на землі.

Після завбачливого обміну люб’язностями Ентоні відчув, що від нього очікують окреслення намірів, а водночас блиск в очах старого застеріг його висвітити своє бажання жити за кордоном, принаймні зараз. Він хотів, щоби Шаттлворт виявив достатньо такту і вийшов з кімнати, але секретар сів у крісло-гойдалку між двома Петчами й кидав на них погляди своїх вицвілих очиць.

– Тепер, коли ти тут, мусиш чимось перейнятися, – лагідно сказав дід, – досягнути чогось.

Ентоні очікував, що той скаже щось на кшталт: «залишити щось після себе». Тому зробив припущення:

– Я гадав… Можливо, зважаючи на мою підготовку, я міг би писати…

Адам Петч поморщився, уявляючи собі поета в сім’ї з довгим волоссям і трьома коханками.

– Історію, – закінчив Ентоні.

– Історію? Історію чого? Громадянської війни? Революції?

– Чом би й ні, сер.

Історія середніх віків. Ідея про пап епохи Ренесансу раптово зародилася в його голові, викладена в романі. Одначе, він був радий, що сказав про середні віки.

– Середні віки? Чому не про власну країну? Щось, про що ти знаєш?

– Ну, ви розумієте, я багато жив за кордоном…

– Навіщо тобі писати про середні віки, я не розумію. Темні віки, як ми їх називаємо. Ніхто не знає, що відбувалось, і нікому немає діла, крім того, що вони закінчились. – Він розводився іще декілька хвилин про марність такої інформації, торкаючись, однак, іспанської інквізиції та корумпованості монастирів. Потім додав:

– Ти міг би виконувати якусь роботу в Нью-Йорку, якщо таки маєш намір працювати. – Останнє він вимовив з ледь помітним, майже невловимим цинізмом.

– Так, звичайно, маю, сер.

У спадних конвульсіях розмова дійшла до стрімкого завершення. Ентоні підвівся, глянув на свій годинник і зауважив, що має зустріч із брокером увечері. І що він мав намір залишитися з дідусем на кілька днів, але стомлений і роздратований виснажливим перетинанням океану. Він не мав якогось бажання зносити ці прискіпливі та святенницькі залякування. Потім додав, що повернеться по кількох днях.

Проте, саме завдяки цій зустрічі, ця робота ввійшла в його життя як постійна ідея. Протягом року, який минув відтоді, він склав декілька бібліографій, навіть поекспериментував із назвами розділів і переділом роботи на періоди, але жодне речення так і не з’явилося на папері (та навряд чи коли-небудь могло з’явитися). Він нічого не робив, навіть всупереч прописній логіці йому щастило цим себе розважати.