Френсіс Скотт Фіцджеральд - Прекрасні й приречені

Минаючи їдальню, де Ентоні зазвичай тільки снідав, коли був удома – отже, вона була лише величним натяком на саму себе, і проходячи відносно довгим коридором, можна було потрапити в осереддя помешкання – спальню і ванну кімнату Ентоні.

Обидві кімнати були неосяжними. Під стелею спальні навіть просторе ліжко з балдахіном здавалося невеликим. На підлозі лежав килим із малинового оксамиту, м’який, ніби руно, що пестило ноги. Його ванна, на відміну від бундючного характеру спальні, була веселою, світлою, надзвичайно придатною для життя і навіть злегка жартівливою. На стінах висіли в рамках світлини чотирьох знаменитих красунь, новоспечених трагічних актрис: Джулії Сандерсон у «Сонячній дівчині», Іни Клер у «Юній квакерші», Біллі Берк у «Мімозі», та Хейзел Давн у «Пані в рожевому». Між Біллі Берк і Хейзел Давн висіла репродукція, на якій було зображено безкрає засніжене поле, над яким височіло холодне грізне сонце, – на думку Ентоні, вона символізувала холодний душ.

Ванна, оснащена химерною підставкою для книг, була глибока і довга. Поруч – вбудований гардероб, роздутий від запасу спідньої білизни, достатнього для трьох чоловіків, і колекцією краваток. На підлозі не було вбогого рушника, який виконував би функцію килимка, – замість нього лежав багатий килим, такий самий, як у спальні, диво м’якості, яке масажувало вистромлену з ванни ногу.

Все тут свідчило, що Ентоні вдягається тут, вкладає своє бездоганне волосся, насправді робить тут усе, крім хіба що сну. Ця ванна була його гордістю. Він уявляв, що якби в нього була кохана, він повісив би її світлину просто над ванною, щоби, ніжачись у заспокійливій парі гарячої води, він міг би дивитись на неї, тонучи в теплі й чуттєвості її краси.

Чистоту у квартирі підтримував лакей-англієць із надзвичайно, просто-таки театрально доречним ім’ям – Баундс, чиї навички затьмарював лише той факт, що він носив м’який комірець. Якби він був Баундсом тільки для Ентоні, то хутко виправив би цю ваду, але він був Баундсом іще для двох джентльменів з його кварталу. З восьмої до одинадцятої ранку він повністю належав Ентоні. Він приходив із поштою та готував сніданок. О пів на десяту він тягнув краєчок ковдри Ентоні й кидав декілька скупих слів – Ентоні ніколи чітко не пам’ятав, що саме, але допускав, що щось зневажливе; потім він накривав сніданок на картковому столику у вітальні, застеляв ліжко і після неприязного запитання, чи не потрібно часом іще чогось, забирався геть.

Зранку, принаймні раз на тиждень, Ентоні відвідував свого брокера. Дохід його складав трошки менше семи тисяч на рік – відсоток із грошей, успадкованих від матері. Його дідусь, який ніколи не дозволяв власному сину перевищувати доволі помірні суми кишенькових, уважав, що для юного Ентоні цієї суми більше ніж достатньо. Кожного Різдва він надсилав Ентоні п’ятисотдоларову облігацію, яку Ентоні зазвичай по можливості продавав, хоч і не мав у тім особливої потреби.

Візити до брокера варіювались від напівсвітських балачок до обговорень надійності восьмивідсоткових інвестицій, – вони завжди приносили Ентоні задоволення. Велика будівля довірчої компанії, здавалося, нерозривно пов’язує його з тими великими статками, чию спільність він поважав, і запевняла його, що він належним чином репрезентований у фінансовій ієрархії. Від цих неквапливих людей віяло тим же духом надійності, що й від роздумів про статки його діда, ба більше – вони видавались йому своєрідною позикою на вимогу, яку всесвіт надав Адаму Петчу за його моральну праведність, тоді як гроші в діловій частині здавалися захопленими та утримуваними стрімкою неприборканою силою та величезним подвигом волі: на додачу, вони здавалися більш виразними та очевидними – просто гроші.

Частенько Ентоні наступав на п’яти свого бюджету, але вважав його задовільним. Одного щасливого дня він володітиме мільйонами, а поки що сенсом його існування був задум написання есе про життя пап епохи Ренесансу. Це відносить нас назад до бесіди з його дідусем одразу по приїзді з Рима.

Він сподівався, що не застане діда в живих, але після телефонного дзвінка додому ще з пристані довідався, що Адам Петч знову почувається відносно добре – наступного дня, приховуючи своє розчарування, він вирушив до Террітавна. За п’ять миль від станції його таксомотор звернув на старанно доглянутий під’їзд, що прорізався крізь справжній лабіринт зі стін і дротяних огорож, які охороняли маєток. Це було необхідно, як казали в народі, якщо прийдуть соціалісти – і це було теж достеменно відомо – першим, кого вони знищать, буде старий «Лютий Петч».