Гілберт Кіт Честертон - Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

Раптом він обернувся до Дівайна:

– Ось за що можна вхопитися, якщо хочете! Чому у нього дві бороди?

І він квапливо, як завжди, ніяково вийшов із кімнати. Дівайн, котрого тепер з’їдала цікавість, пішов за священиком у сад.

– Зараз я ще не можу вам нічого сказати, – застеріг патер Браун. – Не впевнений і не знаю, як бути. Заходьте до мене завтра, і, може, я вам усе розповім. Можливо, все вляжеться у мене в голові. Ви чули гамір?

– Це автомобіль, – відповів Дівайн.

– Автомобіль Джона Бенкса, – уточнив священик. – Мабуть, він дуже швидко їздить?

– У будь-якому разі, він так думає, – відказав Дівайн, посміхаючись.

– Сьогодні він буде їхати швидко і поїде далеко, – зауважив патер Браун.

– Що ви хочете цим сказати? – поцікавився його співрозмовник.

– Хочу сказати, що він не повернеться, – зронив священик. – З моїх слів йому стало ясно, що я щось знаю. Джон Бенкс поїхав, а разом із ним – смарагди й усі коштовності.

Наступного дня Дівайн застав патера Брауна, коли той сумно, але мирно прошкував туди і сюди перед рядом вуликів.

– Я заговорюю бджіл, – пояснив він. – Бачте, хтось має заговорювати бджіл, «співаючих зодчих цих дахів золотих». [4]  Вільям Шекспір. «Генріх V», акт 1, сцена 2. Який рядок! – І він додав уривчасто: – Його б засмутило, якщо б бджоли залишилися без нагляду.

– Гадаю, його б засмутило, якби на людей не звертали жодної уваги, коли вони всім роєм гудуть від цікавості, – буркнув молодик. – Ви мали рацію, Бенкс поїхав, прихопивши коштовності. Але не уявляю собі, як ви здогадалися і про що взагалі можна було здогадатися.

Священик доброзичливо примружився на вулики і сказав:

– Буває часом, що спотикаєшся об щось, а в цій справі зі самого початку був камінь спотикання. Мене спантеличило, що в Бічвуд-гаусі застрелили бідного Бернарда. Адже навіть коли Майкл був професійним злочинцем, для нього було питанням честі, навіть справою принципу нікого не вбивати. Мені здалося неймовірним, щоб тепер, коли став майже святим, він учинив гріх, який зневажав грішником. Над усім іншим я ламав голову до самого кінця. Нічого не міг збагнути, крім одного – все це неправда. Потім, із деяким запізненням, мене осінило, коли побачив бороду й окуляри і згадав, що злодій з’явився з іншою бородою і в інших окулярах. Певна річ, у нього могли бути запасні, проте щонайменше дивно, що він не надягнув ні старі окуляри, ні стару бороду, які були ще в хорошому стані. Правда, не виключено, що вийшов без них і йому довелося діставати новий реквізит, але це малоймовірно. Ніщо не змушувало його їхати з Бенксі. Якщо справді намірявся грабувати, то легко міг вмістити це причандалля в кишені. До того ж бороди не ростуть на деревах. Йому було б нелегко швидко все це роздобути. Словом, чим більше я міркував про це, тим більше відчував: щось тут нечисто з цією новенькою бородою. І тоді до моєї свідомості почала доходити істина, яку я вже відчував. У нього і на гадці не було їхати з Бенксом. Він і не думав грати роль. Хтось інший заздалегідь змайстрував оце і потім одягнув на нього.

– Одягнув на нього! – повторив Дівайн. – Як же це вдалося?

– Повернімося назад, – сказав патер Браун, – і поглянемо на речі крізь вікно, в якому дівчина побачила привида.

– Привида! – повторив співбесідник знову, легко здригнувшись…

– Вона назвала його привидом, – спокійно підтвердив маленький чоловічок, – і, можливо, не так уже й помилялася. Дівчина справді відчуває духовні речі. Її єдина омана в тому, що пов’язує це зі спіритизмом. Деякі тварини чують мерців… У будь-якому разі, у панночки болюча чутливість, і вона не помилилася, відчувши, що обличчя у вікні оточене ореолом смерті.

– Ви маєте на увазі… – почав було Дівайн.

– Я маю на увазі, що в вікно заглядав мрець, – докінчив патер Браун. – Покійник тинявся навколо будинків і заглядав не в одне вікно. Правда, мороз проймає? Однак це був привид навпаки: не гротеск душі, звільненої від тіла, а гротеск тіла, звільненого від душі.

Священик знову примружився на вулики і продовжував:

– Мабуть, найпростіше і найкоротше поглянути на речі очима людини, яка все і обтяпала. Ви знаєте його. Це Джон Бенкс.

– От уже кого запідозрив би в останню чергу, – почухав потилицю Дівайн.

– А я запідозрив його в першу чергу, – заперечив патер Браун, – наскільки взагалі маю право підозрювати людину. Мій друже, немає хороших чи поганих соціальних типів і професій. Будь-яка людина може стати вбивцею, як бідний Джон, і будь-яка людина, навіть така ж сама, може стати святим, як бідний Майкл. Але є один соціальний тип, представники якого іноді бувають розпуснішими, ніж інші, і це – досить неприємний клас махлярів. У них немає соціального ідеалу, не кажучи вже про віру. У них немає ні традицій джентльмена, ні класової честі тред-юніоніста. Коли він хвалився вигідними угодами, то хизувався тим, що одурив людей. Його глузування над жалюгідним спіритизмом сестри були огидне. Природно, що її містицизм – абсолютна нісенітниця, але він не зносив розмов про духів тільки тому, що це були розмови про духовне. У будь-якому разі, він був театральним лиходієм, котрого приваблювала участь у вельми оригінальній і похмурій виставі. Справді нове і зовсім незвичне – використовувати труп як реквізит – щось на зразок жахливої ляльки або манекена. Коли вони їхали, шофер вирішив убити пасажира в машині, а потім привезти його додому і прикинутися, ніби вбив його в саду. А фантастичні завершальні штрихи виникали у нього в мізках при думці про те, що у нього, в закритій машині, вночі лежить мертве тіло відомого злодія, котрого можна легко впізнати. Він міг залишити відбитки його пальців і сліди, міг притулити знайоме обличчя до вікна і прибрати його. Згадайте, що Майкл «з’явився» і «зник», коли Бенкс вийшов із кімнати поглянути, чи на місці смарагдове намисто. І нарешті йому залишилося тільки жбурнути труп на галявину і вистрелити з обох пістолетів. Ніколи б ніхто нічого не виявив, якби не дві бороди.