Гілберт Кіт Честертон - Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

– Цілком згоден, – сказав патер Браун. – Адже в казках не так уже й багато розповідають про об’яви фей чи духів: пробудження Титанії або видіння Оберона при місячному світлі… Однак існує незліченна кількість легенд про людей, котрі зникли, їх викрали чарівники. Чи напали ви на слід Кілмені та Тома Рімера? [5]   Кілменя – героїня поеми «Пробудження королеви» шотландського поета Джеймса Гоґґа (1770–1835). Том Рімер – напівлегендарний шотландський поет XIII століття. За переказами, його покохала і повела за собою королева ельфів.

– Мені цікаві звичайні сучасні люди – ті, про кого ми читаємо в пресі, – спростував цю думку Опеншоу. – Дивуйтесь, якщо хочете, – так, я захоплююся зникненням людей, і доволі давно. Чесно кажучи, не важко розкрити одурення, коли з’являються духи. А ось зникнення людини ніяк не можу пояснити природним чином. У часописах часто пишуть про людей, котрі зникли без сліду. Якщо б ви знали подробиці… Та що там, якраз нині я отримав ще одне підтвердження. Достойний літній місіонер надіслав мені дуже цікавого листа. Зараз він прийде до мене в контору… Чи не поснідаєте зі мною сьогодні? Я розповім вам, що з цього вийшло, вам одному.

– Дякую, зі задоволенням, – сором’язливо погодився священик. – Неодмінно прийду. Хіба що феї мене кудись затягнуть…

Вони розійшлися. Опеншоу завернув за ріг і пішов до себе в контору. Він орендував її неподалік, головним чином для того, щоб видавати «Нотатки», в яких друкувалися дуже сухі й об’єктивні статті про психологію та спіритизм. Його єдиний клерк сидів у першій кімнаті і підбирав якісь дані. Проходячи повз, професор спитав, чи не телефонував пан Прінґл. Не відриваючись від паперів, секретар відказав, що не дзвонив, і вчений пройшов до свого кабінету.

– До речі, Беррідже, – сказав він, не обертаючись, – якщо він прийде, пришліть його прямо до мене. Працюйте, працюйте. Дані потрібні мені до вечора. Коли піду, покладіть їх мені на стіл.

І господар увійшов до свого кабінету, міркуючи над проблемою, про яку нагадало йому ім’я Прінґла або, точніше, що це ім’я втілювало. Навіть найнеупередженіший агностик – все ж людина. Тому не виключено, що лист місіонера здавався йому настільки важливим, бо він підтверджував його власні гіпотези. Опустившись в глибоке м’яке крісло, навпроти якого висів портрет Монтеня, [6]   Мішель Монтень (1533–1592) – французький філософ-скептик, відомий своїми дослідженнями потойбічних явищ. професор узявся знову за лист преподобного Прінґла.

Ніхто краще за нього не розбирався в епістолярному стилі божевільних. Учений знав, що їхні листи допитливі, розтягнуті, багатослівні, а почерк – нерозбірливий і вибагливий. Люк Прінґл писав не так. У його посланні, надрукованому на друкарській машинці, повідомлялося діловито і коротко, що він бачив, як зник чоловік, а це, мабуть, входить у компетенцію дослідника неймовірного. Це дуже сподобалося професору, і він не розчарувався, коли, звівши очі, побачив перед собою преподобного Люка Прінґла.

– Ваш секретар сказав мені, щоб я йшов одразу ж сюди, – повідомив відвідувач, усміхаючись широкою, приємною посмішкою. Вона ховалася в заростях бакенбардів і рудої зі сивиною бороди. Настільки буйна рослинність нерідко прикрашає обличчя білих, котрі живуть у диких джунглях. Але очі над кирпатим носом не можна було назвати дикими.

Опеншоу просвердлив візитера недовірливим поглядом і, як не дивно, не побачив в ньому ні шарлатана, ні маніяка. Вчений був абсолютно в цьому впевнений. Такі бороди бувають у шаленців, але таких очей у них не буває: очі серйозних пройдисвітів і серйозних безумців не сміються так просто і привітно. Чоловік із такими очима може бути глузливим, веселим жителем передмістя. Жоден професійний шарлатан не дозволить собі виглядати так несолідно. Відвідувач був у потертому плащі, застебнутому на всі ґудзики, і тільки зім’ятий крислатий капелюх видавав його приналежність до духовенства. Місіонери з покинутих куточків світу не завжди одягнені так, як духовні особи.

– Ви, мабуть, міркуєте, що вас знову хочуть ошукати, – весело сказав Прінґл. – Ви вже вибачте, професоре, що я сміюся. Розумію, що ви мені не довіряєте. Що ж, все одно буду про це розповідати всім, хто тямить у таких справах. Нічого не вдієш – було! Ну, гаразд, пожартували – і годі, бо веселого тут катма. Коротко кажучи, я був місіонером у Ніа-Ніа. Це в Західній Африці. [7]   Ніа-Ніа – тепер це селище на території Ітурі в Демократичній Республіці Конґо. Заповітний ліс, і тільки двоє білих – я і місцева військова влада, капітан Вейлз. Ми з ним потоваришували, хоча він був – як би це сказати? – неметкий. Такий, знаєте, типовий солдафон, як то кажуть, «твереза людина». Тому я й дивуюся – люди такого типу мало думають і рідко у щось вірять. Якось він повернувся з інспекції і сказав, що з ним трапилася дивовижна штукенція. Пам’ятаю, ми сиділи в наметі, він тримав книгу в шкіряній палітурці, а потім поклав її на стіл, поруч із револьвером і старим арабським ятаганом (здається, дуже цінним і давнім). Він сказав, що книга належить одному чоловікові з пароплава, який він оглядав. Цей чоловік запевняв, що книгу не можна відкривати, інакше вас чорти вхоплять або щось таке. Вейлз, природно, посміявся над ним, назвав забобонним боягузом. Загалом, слово за словом, і той відкрив книгу. Але тут же впустив і рушив до борту…