Оскар Уайльд - Кентервільський Привид (збірник)

– Зовсім це не сенс існування, і ви самі знаєте, що були недобрим. Місіс Амні ще першого дня розповіла нам, що ви вбили свою дружину.

– Ну, а коли так, то й що, – бундючно відповів привид. – Це сімейна справа і нікого більш не стосується.

– Вбивати – це дуже негарно, – сказала Вірджинія, якій була часом властива мила пуританська серйозність, успадкована від якогось давнього предка з Нової Англії.

– Ох, як мене бісить ця дешева принциповість, ці абстрактні етичні викрутаси! Моя дружина була бридка з виду, ніколи не могла як слід накрохмалити мені комір і геть не вміла куховарити. От, приміром, якось я підстрелив прекрасного оленя в Хоглійському лісі, а бачила б ти, що вона з нього наготувала! Втім, зараз це байдуже, бо все давно в минулому. Але не думаю, що її брати вчинили дуже гарно, заморивши мене голодом за те, що я її вбив.

– Заморити вас голодом? О, містере Привид, чи то я хотіла сказати, сер Симон, ви, мабуть, голодні? У мене в сумочці є бутерброд. Ось, прошу!

– Ні, дякую, я тепер ніколи не їм. Та все одно це дуже мило з твого боку, і взагалі ти куди краща, ніж усі твої гидкі, грубі, вульгарні, безчесні родичі.

– Годі! – крикнула Вірджинія, тупнувши ногою. – Це ви грубий, гидкий і вульгарний, а щодо честі, ви самі знаєте, хто поцупив з моєї шухляди фарби, щоб малювати цю дурну пляму в бібліотеці. Спочатку ви взяли всі червоні фарби, навіть кіновар, і я більш не могла малювати захід сонця, потім узяли смарагдово-зелену і хромово-жовту, і зрештою в мене лишилися тільки індиго та китайські білила, і я можу малювати хіба що місячні пейзажі, а на них завжди сумно дивитись, та й малювати нелегко! А я нікому про вас не сказала, хоч і дуже засмутилася, і взагалі все це просто сміхота. Чи хто колись бачив смарагдово-зелену кров?

– А що я мав робити? – відказав привид уже набагато сумирніше. – Нині дістати справжню кров не так просто, і до того ж твій брат сам почав цю історію з Супер-очищувачем. От я й подумав – а чому б не скористатись твоїми фарбами? А щодо кольору, це просто питання смаку. Наприклад, у Кентервілів кров блакитна, найблакитніша у всій Англії; та я знаю: ви, американці, байдужі до таких речей.

– Нічого ви не знаєте. Вам слід було б поїхати до Америки, може, там вас навернуть на добрий розум! Тато залюбки влаштує вам безкоштовний проїзд. І хоч на спиртне – а мабуть, що й на спіритичне – дуже високе мито, у вас на митниці не буде ніяких клопотів. Там усі службовці – демократи. А в Нью-Йорку вас чекає шалений успіх, будьте певні! Я знаю безліч людей, які дали б сто тисяч доларів за звичайного дідуся, не те що за родинного привида!

– Не думаю, що мені сподобається Америка.

– Це тому, що в нас немає ні руїн, ні всяких дивовиж, – ущипливо мовила Вірджинія.

– Ні руїн, ні дивовиж? А ваш флот, а ваші звичаї?

– На все добре! Піду попрошу тата, нехай залишить близнюків удома ще на тиждень.

– Будь ласка, не йдіть, міс Вірджиніє! – скрикнув привид. – Я такий самотній, такий нещасний, і я справді не знаю, як бути далі. Я хотів би заснути, але не можу.

– Які дурниці! Треба просто лягти в ліжко і задмухнути свічку. От не спати часом буває тяжко, особливо в церкві. А заснути – це ж зовсім легко. Навіть малі діти це вміють, а вони ж не надто розумні.

– Я не спав уже триста років, – тужливо мовив привид, і прекрасні голубі очі Вірджинії широко розплющилися з подиву. – Триста років я не спав, я так утомився!

Вірджинія дуже засмутилася, і вуста її затремтіли, мов рожеві пелюстки. Вона підійшла до нього, стала поруч навколішки і зазирнула в його старече зморщене лице.

– Бідний, бідний Привид, – прошепотіла вона. – І немає місця, де ви могли б спочити?

– Далеко-далеко звідси, за сосновим лісом, – відповів він тихо й замріяно, – є маленький сад. Трава там висока, густа, і в ній світяться білі зорі квіток цикути, і соловей співає там усю ніч. Він співає всю ніч, і холодний кришталевий місяць дивиться згори, і велике тисове дерево простирає руки над сплячими.

Очі Вірджинії затуманилися слізьми, і вона сховала лице в долоні.

– Ви маєте на увазі сад Смерті, – прошепотіла вона.

– Так, Смерті. Смерть, мабуть, прекрасна. Лежиш у м’якій темній землі, трави коливаються над головою, і слухаєш тишу… Немає ні завтра, ні вчора… Забути час, пробачити життя, спочити з миром… Ти можеш мені допомогти. Ти зможеш відкрити для мене ворота Смерті, бо з тобою завжди Любов, а Любов сильніша, ніж Смерть.

Вірджинія здригнулася, наче від холоду, і кілька хвилин панувала мовчанка. Їй здавалося, що все це діється у страшному сні.