Оскар Уайльд - Кентервільський Привид (збірник)

На сходах замку їх зустріла літня жінка в ошатній сукні з чорного шовку, білому чепчику і фартушку. Це була місіс Амні, економка, яку місіс Отіс на наполегливе прохання леді Кентервіль лишила на службі. Вона низько вклонилася кожному по черзі і з трошки дивною старомодною ґречністю мовила:

– Ласкаво прошу до замку Кентервіль!

Увійшовши за нею слідом, вони проминули розкішний хол, умебльований у тюдоріанському стилі, і опинилися в бібліотеці – довгій низькій кімнаті з чорними дубовими панелями, в кінці якої було велике вікно, засклене кольоровими шибками. Стіл уже був накритий для чаювання, і, знявши свої дорожні плащі, вони сіли пити чай і роздивлятися кімнату, а місіс Амні їм прислуговувала.

Раптом погляд місіс Отіс упав на тьмяну червону пляму на підлозі, біля каміна, і, гадки не маючи про справжню природу цього знаку, вона зауважила місіс Амні:

– Мабуть, тут щось пролилося.

– Так, мадам, – відповіла економка приглушеним голосом. – Тут пролилася кров.

– Який жах, – мовила місіс Отіс. – Мені не подобаються криваві плями у вітальні. Треба це витерти.

Стара жінка всміхнулася і прошепотіла тим самим таємничим тоном:

– Це кров леді Елеонори де Кентервіль, убитої на цьому самому місці своїм чоловіком, сером Симоном де Кентервілем, року тисяча п’ятсот сімдесят п’ятого. Сер Симон пережив її на дев’ять років, а потім зник за вельми загадкових обставин. Його тіло так і не знайшли, але грішний дух його блукає замком донині. Ця кривава пляма завше привертає увагу туристів. А змити її неможливо!

– Які дурниці! – вигукнув Вашингтон Отіс. – Першокласний Плямовивідник та Супер-очищувач фірми «Пінкертон» знищить її в одну мить!

І перш ніж перелякана економка встигла втрутитись, він кинувся до плями, став на коліна і почав завзято терти підлогу маленькою чорною паличкою, схожою на косметичний олівець. Якась мить – і від плями не лишилося й сліду.

– Я знав, «Пінкертон» і з цим упорається! – тріумфально вигукнув він, озирнувшись до родичів, що захоплено спостерігали за його діями. Та щойно він вимовив ці слова, сліпуча блискавка осяяла напівтемну кімнату, страшний удар грому змусив усіх скочити з місця, а місіс Амні знепритомніла.

– Який жахливий клімат! – незворушно мовив американський посол, запалюючи довгу сигару. – Певно, ця країна так перенаселена, що гарної погоди бракує на кожного. Я завжди вважав, що єдиний вихід для Англії – еміграція.

– Хайраме, любий, – сказала місіс Отіс, – а як нам бути з цією особою, якщо вона має звичку непритомніти?

– Зменшимо їй платню, як за збитки, – відповів посол, – і вона перестане.

За хвилю місіс Амні справді очуняла. Проте вигляд у неї був украй пригнічений, і вона суворо застерегла містера Отіса, що над його домом нависла страшна загроза.

– Сер, я на власні очі таке бачила, – мовила вона, – від чого у добрих християн волосся стане дибки. Багато, багато ночей я не могла склепити повік, бо в цьому домі діються страшні речі.

Проте містер Отіс і його дружина щиро запевнили добру жінку, що не бояться привидів, і, закликаючи всемогутнє Провидіння бути милосердим до її нових хазяїв, а також натякнувши на підвищення платні, стара економка подріботіла до своєї кімнати.

Буря лютувала всю ніч, та нічого особливого не сталося. Проте вранці, спустившись до сніданку, всі знов побачили на підлозі жахливу криваву пляму.

– Не думаю, що Супер-очищувач схибив, – сказав Вашингтон. – Я його де тільки не випробовував. Ясна річ, це привид.

Він витер пляму знов, але наступного дня вона була на своєму місці – і на третій ранок також, хоч звечора містер Отіс власноруч замкнув бібліотеку і забрав ключа нагору. Тепер в усієї родини з’явилося цікаве заняття. Містер Отіс почав думати, що виявив надмірний догматизм, заперечивши існування привидів; місіс Отіс виказала намір вступити до спіритичного товариства, а Вашингтон написав до панів Майєрс і Помор довгого листа на тему «Стійкість кривавих плям злочинного походження». А одної ночі їхні останні сумніви в існуванні потойбічних сил розвіялися назавжди.

День був жаркий і сонячний, і по вечірній прохолоді родина вирушила на прогулянку. Повернулися вони близько дев’ятої і сіли до легкої вечері. Про привидів не було й мови, тому ніхто не перебував у тому надчутливому настрої, що здебільшого передує появі духів. Як згодом розповідав мені містер Отіс, вони говорили на звичайні теми, як заведено в товаристві освічених американців з вищого класу: про те, що міс Фанні Дейвенпорт як актриса перевершує Сару Бернар; що навіть у кращих англійських оселях не подають до столу молодої кукурудзи, гречаників та кукурудзяної каші; що Бостон має вирішальне значення для розвитку світової духовності; що квиткова система багажних перевезень на залізниці має безліч переваг; що нью-йоркська вимова звучить куди мелодійніше, ніж протяжна лондонська говірка. Про жодні надприродні явища, як і про сера Симона де Кентервіля, ніхто не обмовився й словом. Об одинадцятій усі побажали одне одному доброї ночі й пішли спати, а через півгодини в усьому домі погасили світло. Проте невдовзі містер Отіс прокинувся від дивного шуму в коридорі, за дверима його кімнати. Звук був схожий на брязкіт металу і щомить наближався. Містер Отіс устав, запалив сірника і поглянув на годинник. Була рівно перша. Містер Отіс лишився цілком спокійним і помацав свій пульс, що аж ніяк не був прискореним. Тим часом дивний шум лунав уже зовсім близько, і містер Отіс ясно почув кроки. Він взув капці, вийняв зі своєї дорожньої валізи невелику пляшечку і відчинив двері. Просто перед ним у блідому місячному сяйві стояв страховидний стариган. Його очі палали червоним вогнем, мов жарини; розпатлане сиве волосся спадало на плечі; вбрання старовинного крою було брудне та пошарпане, а з рук і ніг звисали важкі іржаві кайдани.