Генрик Сенкевич - Потоп. Том III

Тоді взялися зносити рукавиці та рейтарські шпори. Шведи, доведені до відчаю, винищували всіх, хто їм під руку траплявся, і війна ставала щораз запеклішою. Трохи польського війська ще трималося шведів, але утримував їх лише страх. Дорогою до Лежайськa утекло їх багато, а ті, хто залишилися, таке сум’яття в таборі вчинили, що Карл-Ґустав наказав у самому Лежайську розстріляти кількох із товариства. Було це сигналом до загальної втечі, яку вчинили із шаблями в руках. Ніхто майже не залишився, а посилений пан Чарнецький наступав усе потужніше.

Пан маршалок дуже щиро йому допомагав. Мабуть, шляхетний бік його натури взяв таки гору, хоча б не надовго, над пихою та самозакоханістю, тому він не щадив ні праці, ні навіть життя, й особисто вів не раз хоругви, не давав оговтатися ворогові, а що добрий був із нього жовнір, то значні заслуги були за ним. Вони, долучені до пізніших, добру йому б забезпечили пам’ять у народі, якби не той безчесний заколот, який наприкінці своєї кар’єри підняв, аби реорганізації Речі Посполитої перешкодити.

Але зараз робив усе, щоб славу здобути і вкритися нею, як плащем. Із ним змагався пан Вітовський, каштелян сандомирський, старий і досвідчений жовнір. Він навіть із самим паном Чарнецьким мріяв рівнятися, але не склалося, бо йому Господь Бог у щасті відмовив.

Усі троє гнобили шведів щораз гірше. Аж дійшло до того, що піхотні та рейтарські полки, яким випало йти позаду в резерві, були такі перелякані, що переполох вчинявся серед них із будь-якого приводу. Тоді Карл-Ґустав особисто вирішив очолити ар’єргард, щоб своєю присутністю дух підіймати.

Але через це він мало життям не поплатився. Сталося якось, що маючи при собі полк лейб-гвардії, найбоєздатніший з усіх полків, бо жовнірів до нього з усього скандинавського народу набирали, зупинився король для відпочинку в селі Руднику. Пообідавши там у ксьондза, вирішив трохи перепочити, бо попередньої ночі й повіки не склепив. Лейб-гвардійці оточили будинок, аби за королівською безпекою наглядати. Тим часом юний пахолок священика поміж коней вислизнув крадькома із села і, діставшись до табуна, що пасся на лузі, скочив на лошака і помчав до пана Чарнецькогo.

Той перебував за дві милі від дороги, але авангард, що складався з полку князя Дмитра Вишневецького, йшов із паном поручиком Шандаровським на чолі не далі як за півмилі до шведів. Пан Шандаровський саме балакав із Рохом Ковальським, котрий із наказами від каштеляна приїхав, коли враз обоє побачили підлітка, котрий нісся на коні.

– Що це за дідько так мчить? – задивився пан Шандаровський. – Та ще й на лошаті?

– Сільський хлопець, – пояснив пан Ковальський.

Тим часом пахолок домчав до кавалерійських рядів і зупинився лише тоді, коли лоша, налякане виглядом коней і людей, стало дибки та зарило копитами землю. Пахолок зістрибнув і, тримаючи його за гриву, схилився перед панами лицарями.

– А що скажеш? – спитав, наблизившись, пан Шандаровський.

– Шведи в нас, у садибі священика! Подейкують, що й сам король із ними! – видихнув пахолок із сяючими очима.

– А багато їх?

– Не більше ніж двісті коней.

Тут і панові Шандаровському засвітилися очі. Але він боявся засідки, тому поглянув грізно на хлопця та поцікавився:

– Хто тебе прислав?

– Чи мене хтось має присилати? Я сам на лошака, що пасся на лузі, стрибнув, ледве не скотився і шапку загубив. Добре, що мене, стерво, не побачили!

Правда струменіла зі засмаглого обличчя пахолка й охоту він мав, либонь, велику на шведів, бо його щоки палали і стояв перед офіцерами, тримаючи однією рукою за гриву жеребця, зі скуйовдженим волоссям, розхристаною сорочкою на грудях, дихаючи часто.

– А де решта шведського війська? – спитав хорунжий.

– Ще на світанку їх перекинули стільки, що й полічити не змогли, але вони пішли далі, залишилася лише кавалерія. А один спить у добродія, кажуть, що король.

На це пан Шандаровський зауважив:

– Чоловіче, якщо брешеш, голова твоя впаде, але якщо правду кажеш, тоді проси, що хочеш.

Пахолок схилився йому до стремена.

– Щоб ви здорові були! Не хочу ніякої винагороди, лише щоб мені вельможний пан офіцер шаблю дати наказав.

– А подайте йому якусь шабельку! – крикнув своїй челяді вже повністю переконаний пан Шандаровський.

Інші офіцери стали випитувати пахолка, де та садиба, де село, що роблять шведи, але той лише видихнув:

– Пильнують, плюгавці! Якщо ви прямо підете, то вас пoбaчуть, але я вас вільшаником проведу.