Генрик Сенкевич - Потоп. Том III

Мабуть, так і було б. Пан Чарнецький розумів поведінку маршалка і журився цим. Пославши в Пшеворськ листа, перечитував тепер удесяте його копію, бажаючи впевнитись, чи не написав чогось, що б такого дратівливого чоловіка образити могло.

Шкодував за деякі фрази, врешті-решт узагалі став картати себе, що цього листа написав. Тому сидів понурий у своїй штаб-квартирі, раз по раз до вікна підходив і споглядав на дорогу, чи часом його посланці не повертаються. Бачили його через вікно офіцери і губилися в здогадах, що з ним відбувається, бо глибоку зажуру бачили на чолі свого командувача.

– Погляньте, – звернувся пан Поляновський до пана Володийовськогo. – Нічого путнього не буде, бо в каштеляна обличчя плямами пішло, а це недобрий знак.

На обличчі пана Чарнецькогo залишилися численні сліди від віспи і в миті великого зворушення або неспокою воно вкривалося білими та темними цятками. Риси обличчя полководця і так були гострі, мав дуже високе чоло, на ньому похмурі брови Юпітера, орлиний ніс і погляд, який пронизував наскрізь. А коли до цього додавалися ще й ці відмітини, то ставав узагалі страшним. Козаки прозвали його свого часу рябим собакою, але заради справедливості варто зауважити, що більше був чоловік на рябого шуліку схожий, а коли, бувало, вів військо в атаку, а в нього за плечима розвівалася бурка, що нагадувала велетенські крила, то така схожість вражала і своїх, і ворогів.

Він викликав страх і в одних, і в других. У часи козацьких воєн навіть ватажки великих загонів втрачали голови, коли доводилося їм панові Чарнецькому протистояти. Сам Хмельницький його боявся, а особливо порад полководця королеві. Це вони спричинилися до жахливої поразки козаків під Берестечком. А слава його виросла головним чином після тієї битви, коли спільно з татарами пан Чарнецький промчав, як полум’я, степом, вщент винищував бунтівні ватаги, брав приступом міста, шанці, налітаючи зі швидкістю вихору з одного кінця України в інший.

З такою ж запеклою впертістю винищував він тепер шведів. «Чарнецький не розіб’є, а вкраде мені військо», – бідкався Карл-Ґустав. Однак самому панові Чарнецькому вже було нецікаво викрадати. Він вважав, що прийшов час для битви, але ще бракувало йому гармат і піхоти, без чого неможливо було чогось вагомішого домогтися. Тому воєначальник і прагнув об’єднатися з паном Любомирським, котрий, щоправда, також гармат малу кількість мав, зате вів із собою піхоту, що складалася з горян. Вони хоча й не достатньо навчені, проте не раз уже побували у борні й від біди їх можна було використати проти незрівнянних піхотних полків Карлa-Ґуставa.

Тепер пан Чарнецький почувався, як у лихоманці. Не зміг врешті-решт витримати в приміщенні, вийшов у сіни і помітивши панів Володийовськогo з Поляновським, спитав:

– Ще не видно делегатів?

– Мабуть, їм там рaдi, – припустив пан Міхал.

– Їм рaдi, але мені не раді, бо інакше пан маршалок своїх би з відповіддю прислав.

– Пане каштеляне, – зауважив пан Поляновський, котрий мав велику довіру у вождя, – немає чим журитися. Прийде пан маршалок – добре! Ні, то будемо по-старому чинити. Все одно тече кров із шведського горщика, а відомо, що коли горщик почне протікати, то все з нього витече.

Пан Чарнецький скривився:

– І з Речі Посполитої тече. Якщо тепер утечуть, то зміцніють, прийде їм підмога з Пруссії, і нагода буде втрачена!

Сказавши це, ударив рукою об полу від нетерплячки, аж тут почувся стукіт копит і басовитий спів пана Заглоби:

– Хороший знак! Веселими повертаються! – озвався пан Поляновський.

Тим часом прибульці, побачивши каштеляна, позістрибували з кульбак, доручили коней пахолкoвi і жваво подалися на ґанок. Раптом пан Заглобa підкинув шапку вгору і, наслідуючи голос маршалка так влучно, що хто б його не бачив, міг би й помилитися, загукав:

– Хай живе пан Чарнецький, наш вождь! Каштелян спохмурнів і похапцем спитав:

– Є лист для мене?

– Немає, – відповів пан Заглобa, – але є щось краще. Маршалок із усім військом добровільно переходить під команду вашої гідності!

Пан Чарнецький пронизав його поглядом, відтак звернувся до пана Скшетуськогo, немовби хотів йому сказати: «Кажіть ви, бо той п’яний, як чіп!» Пан Заглобa справді був трохи напідпитку, але пан Скшетуський підтвердив його слова, тож здивування відбилося на обличчі каштеляна.