– Ти, моя любцю, завжди надто добра до мене, але цього разу я схильний підозрівати найгірше. Коли вже ти наважилася на таке тяжке випробування, як візит до мене, старого нуднющого пенька, то, напевне, скоїлося щось надзвичайне.
– Та ні, нічого особливого, – відказала я. – Ви ж знаєте, дядечку, яка я ревнива.
– Ніколи не повірю, щоб Яцек давав тобі приводи до ревнощів! – вигукнув дядько з удаваним обуренням.
– Ні-ні, дядечку. Але я ревную його навіть до минулого.
– Це повинно йому лестити.
– Отже, дядечку, мене цікавить призабута минувшина. Чи ви не пригадуєте собі жінки на ім’я Елізабет Норман?
– Елізабет Норман? – дядько наморщив чоло й замислився. – Стільки прізвищ на світі… Елізабет Норман… Якого віку ця дама?…
– Нині їй десь під тридцять.
– А яка вона з себе?
Я, як могла докладніше, описала її, зважаючи, певна річ, на те, що тоді вона мала виглядати набагато молодше. Дядько похитав головою.
– Дуже шкода, але не пригадую такої.
– І все ж, дядечку, ви напевне її знали. Свого часу Яцек дуже цікавився нею…
Він звів брови.
– Ой… Здається, щось таке пригадую… Вельми гожа панна… Зовсім молоденька й напрочуд чарівна… Так, так. Яцек привів її на прийом у посольство… Ну звісно ж. Її звали Бетті, Бетті Норман. Шатенка з зеленими очима. Її батько, дуже пристойний літній добродій, був власником якогось пароплавства чи чогось подібного. Їх приймали в найкращих домах. Авжеж, пам’ятаю. Бетті Норман. Здається, вона навіть доводилась якоюсь родичкою леді Норткліф… Тоді Яцек був начебто вельми нею захоплений… – Дядько з усміхом узяв мене за руку й додав: – Але хіба можна бути на нього за це в претензії? Усе воно було так давно…
– Та ніхто ж і не каже про якісь претензії. Просто я хотіла б щось про неї дізнатися.
Він замислився.
– Атож, пам’ятаю. Бетті Норман. Дуже гарна дівчина. Та ще й така вихована… Здається, вона серйозно важила на Яцека. А так, так. Навіть вивчала польську мову, а це ж неабищо для іноземки. Вона була дуже здібна. А потім якось зникла з обрію. Та воно й зрозуміло. Яцек поїхав на кілька місяців до Америки, а вона вернулась у Бельгію, до батьків. Так, вона часто бувала в посольстві. Мила, безпосередня натура. Усі її любили. Була в неї навіть така незвична риса: її цікавили політичні питання. Але все в минулому… А ти що, бачила її недавно?…
Усе для мене поступово прояснювалось. Якщо її не було в той час, коли Яцек поїхав до Америки, то вона, безперечно, не вернулася ні до яких батьків у Бельгію, а подалася з ним. Тепер мені стало зрозуміло, чому Яцек завжди обминав мовчанкою своє пробування в Сполучених Штатах.
Тло ситуації почало вимальовуватися мені виразніше. Дуже скидається на те, що Яцек потайки побрався з нею, а від’їзд до Америки був, по суті, весільною подорожжю. І все ж одна річ лишається для мене незбагненна: чому ця жінка його покинула?…
Це така сама загадка, як і її приїзд до Польщі тепер, коли минуло стільки літ. Навряд чи вона тішить себе надією, що Яцек згодиться до неї повернутися, хоч би й під загрозою викриття. А як розуміти Яцекові слова, що його справи повернули на краще?… Чи має це означати, що йому пощастило дійти з нею якоїсь згоди?… В усякому разі, вона не справляє враження поступливої жінки. З вигляду вона скоріше вперта. Може, навіть затята. Жінки такого типу не спиняються ні перед чим.
Дядько Довгірд більше не міг дати мені ніяких відомостей. Одначе й ті, що я дістала, були надзвичайно важливі. Цікаво, яку міну зробить дядько Альбін, коли я скажу йому, що ота його англійка знає польську мову.
Дядько Альбін був вельми вражений моїми відомостями. Я не відмовила собі в приємності зробити кілька в’їдливих зауважень щодо його досвіду. Він покірливо вислухав їх і сказав:
– У такому разі це страшенно хитра жінка. Повір, мала, я не належу до наївних простаків. Коли вже вона й мене зуміла ввести в оману, то це свідчить, що вона таки добра пройда і має якусь дуже важливу причину приховувати своє знання польської мови.
– Але яку?…
– І гадки не маю. Адже вона не криється з тим, що володіє кількома іншими мовами. Крім англійської, вона знає французьку, німецьку та італійську. Чому ж їй так важливо приховувати одну цю мову?… Може, вона просто хоче мати наді мною перевагу, аби розуміти, що я кажу? Чи, може, прикидається перед прислугою, бажаючи знати, що про неї балакають.
Я занепокоїлась.
– А може, ви, дядечку, чимось виказали себе перед нею?
Читать дальше