Тадеуш Доленга-Мостович - Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki

Це вже було принаймні щось певне. Он вона, виявляється, яка, ця пані! Спочатку тікає від чоловіка, а потім шаліє з якимось чужим добродієм, удаючи його дружину.

Ми з дядьком умовились зустрітися в кондитерській, щоб усе обговорити. Дядько теж був у чудовому настрої. Звістку з Брюсселя він одержав перед самим вечором і вже встиг її перевірити. Він запросив ту видру на вечерю і під час вечері спрямовував розмову на Біарріц. Оскільки він бував там не раз і добре знав усе Біскайське узбережжя, йому вдалося між іншим натякнути, що колись він пережив там цікаву пригоду. З одною чарівною іспанкою, що мешкала на віллі «Флора».

– Я розповідав їй про це, – сказав дядько, – в такому розчуленому припливі спогадів, що вона спіймалася на гачок. «“Флора”? – перепитала вона. – Це забавно. Уявіть собі, що і я колись наймала цю віллу. Вона стоїть у прегарному місці».

Цього вже дядькові було цілком досить. Ми вирішили негайно зателеграфувати до Брюсселя, щоб вони там трималися цього сліду й постаралися розвідати все, що можна, про отого містера Фолкстона.

Разом з тим у дядька виникла непогана ідея: зв’язатися з Яцековим дядьком, що був на той час послом і під опікою якого Яцек жив за кордоном. Від нього напевне можна буде про щось дізнатися.

Мене так захопила ця ідея, що я тут-таки, з кондитерської, зателефонувала до Тото і спитала, чи не знає він, де тепер живе пан Влодзімеж Довгірд. Тото не знав, але сказав, що в Мисливському клубі це безперечно відомо і що він за півгодини матиме для мене потрібну інформацію.

Відтоді, як дядько Довгірд захворів на якийсь особливо злоякісний ревматизм, він полишив дипломатичну службу й або подорожував десь по півдню, або ж сидів у своєму маєтку під Ленчицею. Сама я знала дядька Довгірда дуже мало. Він два чи три рази був у моїх батьків, коли я заручилася з Яцеком, потім приїздив на наше весілля, і, нарешті, рік тому я зустріла його в Гелуані.

Хоч ми з ним і мало знайомі, він щиро мене любить. І я теж завжди почувала до нього симпатію.

Я з нетерпінням чекала на дзвінок Тото і страшенно зраділа, коли він сказав, що дядько Довгірд тепер у Косинцях під Ленчицею.

– О, це чудово! – вигукнула я, а оскільки рішення виникають у мене напрочуд швидко, то тут-таки додала: – Ти знаєш, мені страх як хочеться його провідати. Чи не поїхав би ти зі мною?

Такі пропозиції Тото не треба повторювати двічі. За годину він заїхав до нас своєю машиною. Я була вже готова. Тільки ще мимохідь зазирнула за ванну. Пакет був на місці. Заспокоєна, я замкнула ванну кімнату, а ключ сховала між старими часописами, що лежали у вестибюлі.

Тото здивовано стежив за мною.

– Що це за чудні маніпуляції? – запитав він.

Я відбулася сміхом. Від усіх підозр Тото слід відбуватися сміхом.

Сідаючи в машину, я уважно розглянулася навколо: чи не помічу де отих агентів, що пильнують мої вікна, – але нікого не побачила.

У Косинцях я ніколи ще не була, хоч, власне, мала б ними цікавитися, бо рано чи пізно вони дістануться нам у спадщину по дядькові Довгірду.

До маєтку їхали довгою алеєю, а потім густим парком. Сам палац не справляв приємного враження. То був масивний двоповерховий будинок, що скидався на якийсь залізничний вокзал у Пруссії.

Нагору вели досить широкі сходи. Біля входу в покої нас зустрів дядько Довгірд, убраний вельми оригінально: на голові хутряна шапка, на плечі накинута бекеша, підбита білим смушком, а на ногах – картаті німецькі пантофлі на хутрі. Як змінився цей чоловік! Я завжди пам’ятала його вишуканим худорлявим паном з моноклем, з тим самим моноклем, що так чудово пасував до його сухого довгастого обличчя з різкими, енергійними рисами. Потилиця і щоки його трохи одвисли, на носі були грубі окуляри. Давно не стрижені вуса стирчали, мов сива щітка.

Тото, за кожним словом величаючи дядька «шановним паном послом», нагадав йому, що колись мав честь з ним познайомитись. Які кумедні ці чоловіки, що весь світ поділяють на ранги! Навіть для Тото, що ні від кого не залежить, дядько Довгірд являв собою важну персону, і його присутність так захопила Тото, що він нібито зовсім забув про мене.

Коли ми перейшли до кабінету, дядько втупився в мене своїми невеличкими, трохи збляклими очима й запитав:

– Ну, то що там, любцю? Як ся має мій небіж? Коли не помиляюся, він щось накоїв?

– Що ви, зовсім ні, – заперечила я. – Яцек гідний племінник свого дядечка. То чи міг би він вчинити якусь кривду чи нетактовність?

Дядько галантно вклонився і з усміхом мовив: