Іван Франко - Украдене щастя (збірник)

Сіон і Табор – священні гори, на яких стоїть місто Єрусалим.

Ливан (Ліван) – країна в Західній Азії, а також однойменний гірський хребет, який укривають гаї ліванського кедра.

Пропущену в збірці «Semper Tiro» строфу відновлено за публікацією в антології «Акорди» (Львів, 1903. – С. 112).

Назва циклу відсилає до пам’ятки середньовічної літератури – «Книги Кааф» (повніша назва «Книга, нарицаемая Каафъ, сирѣчь сборникъ…»; бл. ХV ст.) – збірника діялогів на морально-реліґійні теми, укладеного на основі вибраних свідчень єпископа, автора 5-томової «Історії церкви» Теодорета Кірського (бл. 386—457) про старогебрейські вірування та старозаповітні храмові обряди.

Кааф – леґендарна співуча квітка, чарівний сік якої омолоджує й відроджує людину до нового, щасливого життя.

«Подивись і минай» ( італ .) – цитата з «Божественної комедії» Данте («Пекло», пісня ІІІ). – Упоряд .

Александрія – місто і порт у Єгипті, на Середземному морі; центр елліністичної культури та раннього християнства.

Марія Єгиптянка (Єгипетська) (354—431, за іншою версією – VI ст.) – свята, леґендарна блудниця, що 17 років була повією в Александрії, та згодом у Єрусалимі розкаялася у своїх гріхах та на 47 років усамітнилася в пустелі за рікою Йордан. Апокрифічне житіє Марії Єгиптянки І. Франко переклав з церковнослов’янської мови та включив до збірки «Три святі грішниці. Старохристиянські леґенди» (Львів, 1910).

Прийшов Святий Матвій у город людожерів… – Тут і далі – розлогі ремінісценції з апокрифа «Повість про діяння святих апостолів Андрія і Матвія…», над текстом якого І. Франко працював у час написання твору, готуючи до друку черговий, ІІІ том 5-томового зібрання «Апокріфів і леґенд з українських рукописів» (Львів, 1896—1910), що містив апокрифічні апостольські акти (Львів, 1902).

«Встань і вийди!» – Алюзія до євангельської оповіді про смерть і воскресіння Лазаря (Ів. 11. 1—44), який повстав із мертвих, почувши слова Ісуса: «Лазарю, вийди сюди!» (Ів. 11. 43).

…Той, що в бурю йшов по гривах хвиль розлогих… – Алюзія до євангельської оповіді про чудо Ісусового ходіння по воді (Мт. 14. 22—33; Мр. 6. 45—52; Ів. 6. 16—21).

Херувими – друга (після серафимів) категорія ангелів у небесній ієрархії.

Пропаща справа! ( Лат .). – Упоряд

«Не любить Руси він ні раз!» – Натяк на скандальну ситуацію, що склалася навколо Франкової гострополемічної заяви «Не люблю русинів. <���…> Навіть нашої Руси не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти», висловленої в автобіографічній передмові «Nieco o sobie sAmym» («Дещо про себе самого» до польськомовної збірки оповідань «Obrazki galicyjskie» («Галицькі образки»; Львів, 1897).

Ця поетична інвектива адресована Юліянові Семеновичу Романчукові (1842—1932) – українському громадсько-політичному діячеві, послові до австрійського парламенту, одному з лідерів галицьких народовців, співзасновників «Просвіти», газети «Діло» та ініціяторів «Нової ери» (українсько-польської політичної угоди, укладеної 1890 р.), який у відповідь на контроверсійні зізнання І. Франка в статті «Nieco o sobie sAmym» (див. примітку до вірша «Україна мовить:») виступив зі звинувачувальною статтею «Смутна поява» (Діло. – 1897. – 13. V), у якій закидав Франкові відсутність патріотизму. Назва вірша пояснюється тим, що в часі його написання Ю. Романчук мав сиве волосся.

Щурат Василь Григорович (1871—1948) – український поет і перекладач, літературознавець, педагог, дійсний член НТШ (з 1914), голова НТШ (1915—1923), перший ректор Львівського таємного університету (1921—1923). Вірш викликано статтею В. Щурата «Літературні портрети. І. Іван Франко» (Зоря. – 1896. – № 1, 2), у якій автор, аналізуючи поезії збірки «З вершин і низин», назвав один із її циклів – «Зів’яле листя» – «об’явом декадентизму в українсько-руській літературі». Хоча критик таким чином прагнув підкреслити модерний характер та мистецьку майстерність майбутньої «ліричної драми», позиціонувати її в контексті загальноєвропейських літературно-естетичних тенденцій зламу ХІХ—ХХ ст., Франко сприйняв його оцінку як закид у занепадницьких настроях. Свою позицію В. Щурат детальніше розтлумачив у статті «Поезія зів’ялого листя в виду суспільних завдач штуки» (Зоря. – 1897. – Ч. 5—7), а на інвективу «Декадент» відповів полемічним віршем «Се не декадент» (Зоря. – 1897. – Ч. 5).