Іван Франко - Відрубність Галичини

Сей хризов признавав селянам на власність ґрунти, викорчувані ними власноручно з-під лісу, з тим, одначе, застереженням, що такий властитель не смів присвоювати собі ґрунту іншого підданого. За уживання тих ґрунтів піддані платили панам чинш, багатші по 2, середні по 1,5, бідніші по 1 левові, надто відкупували десятину сіна таксою по 2 паралі (3 крони) від сажня і давали десятину від збіжжя та данини зі здобутків стрілецтва й рибальства. Панщини сей хризов не знає, про право вирубу не згадує; земля й ліси в тих далеких та неприступних горах не мали в XVII в. ніякої вартості. Сей хризов і пізніше, за австрійських часів, не був законно скасований, хоча економічні відносини тим часом значно змінилися, народу намножилось, землі управної прибуло, ліси через сплавлювання дерева Черемошем набрали вартості, по селах, навіть по гірських селах Молдавсько-Кимполунзького околу per fas et nefas 9 9 Всіма правдами й неправдами (лат.) . почали заводити панщину, а чинші й данини щораз більше зростали. Не диво, що й у Русько-Кимполунзькім околі добачаємо той сам процес: пани починають щораз більше обмежати волю підданих, різними способами витискаючи від них то нові данини, то служебності. Дарунки, які по давньому патріархальному звичаю приносили селяни новому пану при його вступі в володіння маєтністю, переміняються на постійні данини. Загальне змагання йде до того, щоб обов’язки, нормовані досі традицією або усними умовами, переносити на папір. Укладаються угоди між панами й підданими нібито для пам’яті, але швидко показується, що ті угоди понакладали на селян такі тягарі, яких не знали їх батьки й діди. Вже в 1803 р. жалуються громади Довгополе, Яблониця, Конятин і Спетки на свого дідича Айваса, що домагається від них данин бринзою, сиром, повісмами, овечими шкірами і до того панщини. В тім самім році жалуються піддані іншого пана Джурджована на подібні здирства: нові процеси йдуть у рр. 1814, 1815 і 1825. Селяни домагаються переведення кризова Дуки, забезпечення їх у посіданні ґрунтів, лісів і лук. Пани відповідають, що чинш підвищено тому, бо піддані не дають десятини, а данину овечу наложено за те, що селяни пасуть вівці на панських полонинах і рубають дрова в панських лісах. Вироки судів і оречення надвірної канцелярії в тих справах бували різні, але виконання вироків усе полишано панам, які в разі не корисних для себе вироків старалися замість їх виконання переводити нові «добровільні» угоди і тим викликали нові скарги підданих. Урядові стало, нарешті, сього забагато, і декретом з 22 мая 1826 р. порішено, що лиш такі угоди панів з підданими мають правну стійність, які не перечать хризовові Дуки або будуть добровільно прийняті підданими. Розуміється, що й ся еластична постанова не зарадила лихові. Пани все вміли знайти собі серед селян поплечників, що були готові за марну надгороду підписати їм таку угоду, якої їм хотілося; вміли перед цісарською комісією поставити не дійсних відпоручників громади, а своїх заушників, уміли, де треба, підплатити комісарів, проволокти справу або попросту ігнорувати цісарські рішення, руйнуючи та кривдячи непокірних селян, а особливо громадських пленіпотентів.

Та ось у р. 1838 іменовано старостою в Чернівцях бувшого Станіславівського старосту Казимира Мільбахера, чоловіка, щиро прихильного селянам і ненависного шляхті, яка не звала його інакше, як кривим чортом 10 10 Як дивилися на нього селяни в Станіславові, характеризує добре коломийка, уложена в усякім разі перед 1838 роком кимсь із інтелігентних русинів, хоча в дусі народної пісні, і надрукована проф. Грушевським в «Записках», т. XVI, Miscellanea, стор. 5—6. Читаємо в ній між іншим: Тепер у нас в Станіславі добре хлопом бути: Аби з хлопа шкіру дерли, того уж не чути. Всі патенти для підданих по домінях гнили, Прийшов тому тут Мільбахер – всі ся їх учили. Атамана ся не бою – що ми той котюга! Та я собі нині ґазда, а піп двірський слуга. А окомон що ми зробит? Не сміє карати. Як я піду до старости, буде він ся мати, Зараз скаже комісарам протокул писати, А візум і репертум від Захира дати. Потім пана вокомона замкнут на ратушу, Аби тамки ся научив, що й я маю душу. Далі вірша називає Мільбахера «хлопським татом», передаючи й тут дійсне прозвище, яким селяни величали того незвичайного чоловіка. .

Роздивившися в відносинах 11 11 Буковинські дідичі, розуміється, раді були вважати Мільбахера не лише злим чоловіком, але й круглим дурнем. Дивно, одначе, що й проф. Кайндль потроху прихиляється до того погляду, твердячи, що Мільбахерів обіжник був виданий «можливо також, принаймні частково, із-за незнання справи». Се погляд зовсім хибний. Мільбахер дуже основно познайомився з фактичним станом буковинського селянства і його правними основами. Се ми надіємось доказати, публікуючи меморіал, уложений Мільбахеровим підвладним, тоді губерніальним концептовим практикантом Остерманом для оправдання Мільбахерового циркуляра з 29 червня 1838 р. , Мільбахер видав уже 29 червня 1838 р. пам’ятний циркуляр (ч. 12748), яким признав не важними всі угоди панів з підданими, де накладався на селян обов’язок робити панщину, без огляду на те, чи ті угоди були затверджені окружною властю, чи ні. Який переполох підняв сей циркуляр серед буковинської шляхти, видно ще в 1848 році в виданім дідичами пропам’ятнім письмі. «В р. 1838, – читаємо там, – буковинським округом завідував надвірний радник Мільбахер, чоловік нерозсудний і дуже запальчивий. Уже в ту пору він без страху й докорів сумління розвивав думку про катастрофу таку, як та, що в р. 1846 стряслась у Галичині. Обіжником з 29 червня 1838 р. він толкував буковинський status quo по своїй уподобі та розумінню і наказав з усіх амвон опублікувати права дідичів, общипані, з усіх боків. А коли до нього купами почали тиснутися селяни, він вияснював їм, що всі уложені та окружною властю позатверджувані панщизняні угоди треба вважати не важними й не булими. І ось кинено іскру словом і письмом, і швидко все було обхоплене ярким полум’ям, а дідичів, що виступили з протестами проти сеї самовільної господарки урядників, бюрократія окричала здирцями селян та безсердечними тиранами. Таким робом Буковина при загальнім заколоті думок уже в р. 1838—39 була близька до такої катастрофи, яка в 1846 р. трапилася в Галичині. «Се не побільшення, – говориться далі, – але сумна, загальнозвісна правда, що в тім часі дідичі та посесори, загрожені в своїм існуванні, зневажувані підданими словом і ділом, висміювані та переслідувані начальником округу (себто Мільбахером), умирали з гризоти, божеволіли або самі собі відбирали життя» 12 12 Ueber den Ursprung und die Entwickelung des Unterthans-verhältnisses in der Bukоwina, eine Denkschrift. Czernowitz, 1848. стор. 43—45. .