O. Henry - Шляхи долі

Законопроект прийняли одноголосно. Завтра його передадуть у палату представників. Вже все було підготовлено для того, щоб він і там пройшов, як по маслу. Бленфорд, Ґрейсон і Пламмер, усі перевірені люди й добрі оратори, забезпечені інформацією про діяння першопрохідця Бріско, погодилися стати в цій справі рушійною силою.

Сан-сабська ватага зі своїм протеже незграбно спустилася сходами й вийшла в двір Капітолію. Там вони збилися в купу й видали тріумфальний вигук. Але один із них – Кривогий Саммерс – влучно підмітив:

– Усе склалося, як треба, – сказав він. – Думаю, вони куплять бичка Лонні. Я не сильний у цих парламентських штуках, але так воно виглядає. Але здається мені, Лонні, що тут більша заслуга діда, ніж картини. Ти, напевно, радий, що маєш на собі клеймо Бріско, синку.

Це зауваження викликало в Лонні неприємну підозру. Він став ще більш стриманим і мовчазним, зірвав траву й узявся задумливо її жувати. Картина як така була принизливо відсутньою в промові сенатора. Про художника говорила тільки як про внука, тепер він це явно бачив. Хоч це й було по-своєму приємно, але від такого представлення мистецтво виглядало малозначним. Хлопець-художник занурився в роздуми.

Готель, у якому зупинився Лонні, містився поряд із Капітолієм. Наближалася перша година, час обіду, коли сенат прийняв законопроект. Працівник готелю сказав Лонні, що в їхнє місто прибув відомий художник із Нью-Йорка й зупинився в цьому самому готелі. Він прямував на захід, у Нью-Мехіко, щоб вивчати ефект від сонячного світла на старовинних стінах Зуні. Сучасне каміння відбиває світло. А ті древні споруди поглинають його. Художник хотів відтворити цей ефект на картині, яку малював, і їхав заради цього дві тисячі миль.

Лонні розшукав цього чоловіка після обіду й розповів йому свою історію. Художник був хворим чоловіком, якого серед живих тримав геній і байдужість до життя. Він поїхав із Лонні до Капітолію і став перед картиною. Художник смикнув себе за бороду й сумно дивився.

– Хотів би знати, що ви думаєте, – сказав Лонні, – як є.

– Так і скажу, – сказав художник. – За обідом я прийняв три різні види ліків – по три столові ложки. Усе ще маю той присмак в роті. Тому я налаштований говорити правду. Хочете знати, чи це мистецтво?

– Саме так, – відповів Лонні. – Так або ні. Мені далі малювати, чи закинути цю справу й взятися за скотарство?

– Я чув плітку, коли їв пиріг, – сказав художник, – що штат готується заплатити вам за картину дві тисячі доларів.

– Сенат вже погодився, – сказав Лонні, – завтра буде в палаті представників.

– Пощастило, – сказав блідий чоловік. – Носите підкову на щастя?

– Ні, – сказав Лонні, – але я мав дідуся. Він, очевидно, найяскравіший колір на цій картині. Я її рік малював. Вона зовсім жахлива? Дехто каже, що хвіст у бика непогано вийшов. Кажуть, пропорційно. То що?

Художник зиркнув на напружену фігуру Лонні. Щось у ньому викликало скороминуче роздратування.

– В ім’я мистецтва, синку, – сказав він знервовано, – не трать більше грошей на фарбу. Це взагалі не картина. Це рушниця, з якою ти грабуєш штат, і отримаєш дві тисячі доларів. Але більше не ставай перед полотном. Живи під ним – купи пару сотень коней на ті гроші – кажуть, вони недорогі – і їзди та й їзди собі верхи. Дихай свіжим повітрям, їж, спи й будь щасливий. Більше ніяких картин. Маєш здоровий вигляд. Ось справжня геніальність. Її і розвивай. – він подивився на годинник. – За двадцять хвилин третя. Чотири капсули й одна таблетка о третій. Це все, що ти хотів знати, хіба ні?

О третій ковбої прискакали по Лонні й привели зі собою Пекучого Тамала, ужеосідланого. Традицій слід дотримуватися. Щоб відсвяткувати прийняття законопроекту сенатом, уся банда має дико проїхати містом, викликаючи заворушення і захват. Треба випити, постріляти і гучно проголосити славу Сан-Саби. Частину програми було виконано в барах, які траплялися їм на шляху.

Лонні осідлав Тамала, вихованого коня, який гарцював ізпристрастю і розумом. Він був радий знову відчути, як Лонні стискає ногами йому ребра. Лонні був його другом, і він був радий йому прислужитися.

– Поїхали, хлопці, – сказав Лонні, підганяючи Тамала до галопу. Він крикнув, чим закликав свою ватагу пуститися за ним, здіймаючи куряву. Лонні вів когорту прямо до Капітолію. Із шаленим криком вони схвалили його явний намір заїхати верхи просто всередину. Ура Сан-Сабі!

Коні ковбоїв поскакали вверх шістьма широкими вапняковими сходинками. Далі вони увійшли в лункий коридор, і ті, хто був на своїх двох, розбігалися в сторони. Лонні, на чолі, скерував Тамала прямо до картини. О тій порі картина купалася в м’якому світлі, яке заливало її з вікон другого поверху. На темному тлі холу здавалося, що ти дивишся просто на краєвид. Мимоволі хотілося відступити з дороги переконливої фігури бика натуральних розмірів, який мчав по траві. Може, і Тамалу так здалося. Сцена була просто в нього на шляху. Може, він тільки слухався свого вершника. Але його вуха нашорошилися; він форкнув. Лонні нагнувся вперед у сідлі й розправив руки, як крила. Так ковбої дають своїм коням сигнал гнати вперед на повній швидкості. Чи Тамал уявив, що побачив рудого бика, який приготувався до стрибка, що його треба загнати назад до стада? Почулася метушня, копита затупотіли, сталеві м’язи напружилися, вуздечка натягнулася, і Пекучий Тамал із Лонні, який нагнувся в сідлі, щоб не врізатися у верх рами, прорвався через полотно, як снаряд з міномета, залишаючи за собою розірвані клапті і величезну діру.