O. Henry - Шляхи долі

За три дні, які залишалися до дати розгляду законопроекту, гурт підтримки кентавра встиг доблесно прислужитися. Без верхнього одягу, зі шпорами, обвітрені, засмаглі, сповнені ентузіазму, який вони досить химерно виражали, ковбої невтомно тинялися біля картини. Не цілком безпідставно вони вважали, що їхні коментарі про вірність картини природі буде сприйнято як зауваження експертів. Вони голосно хвалили вміння художника кожного разу, коли бачили вигідного слухача. Лем Перрі, лідер клакерів, щоразу виголошував ту саму промову, бо йому, очевидно, бракувало фантазії для створення нових фраз.

– Подивіться на цього дворічного бика, – казав він, показуючи засмаглою рукою на центральну фігуру полотна. – Хай мені грець, звір – як живий. Я аж чую тупіт його копит, як він вдає, що наляканий і тікає від стада. А він негідник, цей віл! Ви подивіться, як очима завертає, як махає хвостом. Ну як справжній. Він аж проситься, щоб кінь його обійшов і загнав назад до стада. А щоб мені трясця! Ви тільки подивіться, як він тим хвостом махає. Точно, як у житті, щоб мені провалитися, якщо не так.

Джад Шелбі, хоч і визнавав майстерність, з якою зображено було бика, сам більше захоплювався пейзажем, і так вся картина отримала заслужену похвалу.

– Отой шмат пасовища, – заявив він, – точна копія долини Мертвого Коня. Та сама трава, ті самі обриси землі, та сама річка Віпервіл втікає за лісопильню. Канюки, як над рябим конем Сема Кілдрейка, який перепив у спекотний день і здох. Коня не видно через в’язи над річкою, але він там. Якби хтось, хто прямує в долину Мертвого Коня, наштовхнувся на цю картину, то відразу ж би зліз із коня і розбив табір.

Скінні Роджерс, комік, придумав цілу сценку, яка не переставала справляти враження. Він підходив впритул до картини й у відповідний момент раптово видавав пронизливий крик, високо підстрибував і відскакував убік, приземляючись зі стуком підборів і скреготом шпор об камінну підлогу.

– Святі небеса! – повторював тоді він, – а я думав, що ця гримуча змія – справжня! Щоб мені впасти й не жити, якщо брешу. А, здається, чув, як вона гримить. Ви подивіться на гада під кактусом. Точно, от-от вкусить.

Із цими пройдисвітами, які складали вибране товариство Лонні, із пишномовним Кінні, який невтомно озвучував достоїнства картини, і беззаперечним престижем першопрохідця Бріско, який покривав картину шаром блиску, здавалося, округ Сан-Саба не міг не додати до своїх лаврів, де вже була слава перемог у закиданні ласо та картах, репутацію мистецького центру. Так, більше через зовнішні фактори, ніж через пензель художника, довкола картини сформувалася певна атмосфера, яка викликала в поглядах людей ще більший захват. В імені Бріско жила магія, яка перевершувала невправну техніку та необроблені кольори. Старий вбивця індіанців і вовків похмуро всміхнувся на своїх мисливських угіддях, якби взнав, що його дух через два покоління став покровителем мистецтва.

Настав день, коли Сенат мав ухвалити законопроект сенатора Муленаса про придбання картини за дві тисячі доларів. Галерею будівлі сенату раніше за інших зайняли Лонні з ватагою Сан-Саби. Вони сиділи в першому ряду, із розпатланим волоссям, і тільки скрипіли шпорами під враженням від величі зали.

Представлений законопроект перейшов до другого читання, а тоді сенатор Муленс пустився розповідати про нього холодно, нудно й у деталях. Тоді підвівся сенатор Кінні, і небозвід готувався розірватися від його громового голосу. У той час ораторство мало велику силу; світ ще не навчився вирішувати питання за допомогою геометрії і таблиці множення. То були дні красномовства, широких жестів і прикрас, зворушливого просторікування.

Сенатор взяв слово. Контингент Сан-Саби сидів, важко дихаючи, у галереї, із розпатланим волоссям, яке падало на очі, із широкополими капелюхами на колінах. Внизу високоповажні сенатори або зручно розвалилися за своїми столами, або сиділи прямо – явно новачки.

Сенатор Кінні говорив цілу годину. Історія була його темою – історія, пом’якшена патріотизмом і сентиментами. Час від часу він згадував про картину в холі – немає потреби, казав він, розводитися про її достоїнства – сенатори самі все бачили. Художник був онуком Лусьєна Бріско. Тоді він взявся змальовувати яскравими барвами картини життя Бріско. Його суворе, сповнене ризиків і пригод життя, його простодушну любов до загального добробуту, який він допомагав розбудовувати, його зневагу до похвали й нагород, його неймовірну стійку незалежність і те, як він прислужився штату. Темою промови був Лусьєн Бріско; картина залишалася на задньому фоні й була просто засобом, про який він тепер радісно згадав для запізнілої подяки штату нащадкові свого улюбленого сина. Часті енергійні оплески сенаторів свідчили, що вони підтримували настрій промовця.