Френсіс Фіцджеральд - Романи

– Молоток є?

– Ні, вибач. Може, у господині щось таке є?

Незнайомець зайшов до кімнати.

– То ти – мешканець цього притулку?

Еморі ствердно кивнув.

– Це страхітливий хлів та ще й за такі гроші!

Еморі не міг не погодитись.

– Я оце думав переїхати до кампусу, – сказав він, – але, кажуть, там мало першокурсників, і вони якісь лякливі. Та й що там робити? Хіба що вчитись.

Сіроокий вирішив зазнайомитись.

– Мене звати Голідей.

– Блейн.

Вони потисли один одному руки. Еморі посміхнувся:

– Де ти готувався?

– В Андовері, а ти?

– У Сент-Реджисі.

– Справді? В мене там кузен вчився.

Вони трохи поговорили про кузена, а потім Голідей сказав, що зустрічається з братом о шостій, щоб повечеряти.

– Приєднуйся, перекусимо разом.

– Гаразд.

Отак Еморі й познайомився із Берном Голідеєм (сіроокого звали Керрі) протягом скромного обіду, що складався із рідкої зупи і блідих овочів. Вони почали розглядати інших першокурсників (ті сиділи або невеликими групками і виглядали доволі скуто, або більшими компаніями і почувались, ніби у себе вдома).

– Кажуть, університетська їдальня препогана, – сказав Еморі.

– Є такі чутки. У всякому разі, однаково треба платити, з’їси ти там щось чи ні.

– Це ж – паскудство!

– Ошуканство!

– У Принстоні доведеться все ковтати на першому курсі. Майже як у школі.

Еморі погодився.

– Але справжнє життя таки тут, – наполягав він. – Я б не вступив у Єль навіть за мільйон.

– І я теж.

– Ти вже знаєш, чим будеш займатись? – запитав Еморі в Керрі.

– Я – ще ні. Берн хоче працювати у «Принці». Знаєш, є така щоденна університетська газета?

– Так, знаю.

– А ти щось для себе обрав?

– Загалом, так. Хочу спробувати грати за команду першого курсу.

– А ти грав у Сент-Реджисі?

– Трохи, – додав Еморі з удаваною скромністю, – але я так жахливо схуд, ганяв до знемоги.

– Ти зовсім не худий.

– Я був доволі моцний минулої осені.

– Он як!

Після вечері вони пішли в кіно, Еморі із захопленням прислухався до дотепних коментарів хлопця, який сидів попереду, а також до диких вигуків, що лунали в залі.

– Йуху!

– «Мій любий – ти такий міцний і сильний, – але такий ніжний…»

– У клінч 4 4 Клінч – розповсюджена техніка утримання супротивника в спортивних єдиноборствах. !

– У клінч давай, у клінч!

– Цілуй, цілуй її швидше!

– А-а-а-а!

Якась компанія почала горлати «Біля моря», і всі із запалом їх підтримали. І враз усе перетворилось на суцільну какофонію під тупіт ніг, а далі на безкінечний недоладний спів:

Виходячи із кінотеатру в тисняві натовпу, вони кидали і ловили на собі допитливі погляди. Еморі вирішив, що треба поводитися так, як поводили себе старшокурсники у передньому ряду: закинувши руки на спинки крісел, уїдливо і гостро, але водночас із домішкою поблажливості, коментувати фільм.

– Хто хоче сандей чи джигер? – запитався Керрі.

– А чом би й ні?

Вони всмак повечеряли і неквапно поплентались додому.

– Чудовий вечір!

– Класний.

– Будете сьогодні розпаковуватися, хлопці?

– Мабуть, так. Пішли, Берне.

Еморі побажав їм «на добраніч», а сам вирішив ще трошки посидіти на ґанку.

Велетенські крони дерев темніли чорним гобеленом на тлі сутінкового неба. Ранній місяць залив усе блідо-голубим сяйвом, і, погойдуючись у прозорому місячному павутинні, линула з темряви пісня, сповнена чи то смутку, чи жалю за чимось, що безповоротно зникло.

Він пригадав, як випускник, що закінчив університет ще у 90-х, розповідав йому про одну з улюблених витівок Бута Таркінгтона 5 5 Таркінгтон Ньютон Бут (1869—1946) – американський романіст і драматург, відомий за своїми романами «Чудові Емберсони» й «Еліс Адамс». : той полюбляв удосвіта, стоячи посеред кампусу, виспівувати тонко пісні до зірок, чим викликав у дрімотливих студентів змішані емоції (залежно від їхніх настроїв).

Раптом десь із передсвітанкової темряви Університетської вулиці випірнула біла фаланга: фігури в білих футболках і білих шортах ритмічно крокували вулицею, лікоть до ліктя, високо піднявши голови, і співали: