Френсіс Фіцджеральд - Загадкова історія Бенджаміна Баттона

Він просто його закрив. Те, що подарувала гора, мало забезпечити незрівнянну розкіш усім майбутнім поколінням Вашингтонів. Єдиною турботою тепер залишалося зберігання таємниці, аби можлива паніка, що стосувалася такого відкриття, була придушена й, разом з усіма аукціонерами світу, не довела до повного зубожіння.

Такою була сім’я, куди завітав Джон Т. Енгер. Це була історія, яку він почув зранку після свого приїзду у вітальні зі сріблястими стінами.

Після сніданку Джон вийшов через величезний мармуровий портал й із цікавістю розглянув краєвиди перед собою. Уся долина, від початку діамантової гори до крутої гранітної скелі в п’ятьох милях звідси, видавала подих золотого серпанку, що бездіяльно завис над витонченими широкими газонами, озерами та садами. Тут і там скупчення в’язів створювало делікатну тінь гаїв, що дивно відрізнялося від міцної маси соснового лісу, який утримував пагорби в лещатах смарагдово-голубої темряви. Дивлячись на все це, Джон помітив за півмилі від замку трьох молодих оленів, які самотньою шеренгою вийшли з однієї зграї й із грайливою незграбністю зникли в темно-смугастій напівсвітлій гущавині. Джон не здивувався б, якби побачив фавна, що бігає з сопілкою серед дерев та намагається спіймати рожевощоку німфу з розкуйовдженим золотим волоссям, що мелькає між смарагдовим листям зелені.

У такій холоднокровній надії він спустився мармуровими сходами, порушуючи слабкий сон двох вівчарок, що лежали внизу, і направився доріжкою, викладеною білими й голубими цеглинками, здавалося, що веде в нікуди.

Він перебував у стані блаженства. У цьому й проявляється щастя й непридатність молодості – вона ніколи не може жити в теперішньому, а завжди вимірює дні у власному блискучо-примарному майбутньому – у квітах та золоті, дівчатах та зірках, які тільки залишаються прообразами й пророцтвами цієї незрівнянної, недосяжної юнацької мрії.

Джон плавно повернув за куток, де густі кущі троянд наповнювали повітря важким ароматом, і перейшов через парк до дерев, під якими виднівся клаптик моху. Він ніколи не лежав на мохові, тому хотів перевірити, чи справедливо використовують порівняння з м’якістю, коли говорять про мох. І тут він побачив дівчину, що йшла по траві прямо до нього. Вона була наймилішим створінням, котре йому коли- небудь зустрічалося.

Вона – одягнена в білу коротку сукню, що ледве прикривала її коліна, та вінок із резеди, прикрашений голубими смужками сапфіру, що зв’язували її волосся. Її босі рожеві ноги розбризкували крапельки роси при ходьбі. Дівчина була молодшою за Джона – не більше шістнадцяти.

– Привіт, – ніжно сказала вона, – я – Кісмін.

Та для Джона вона була вже чимось більшим, аніж Кісмін. Він підійшов до неї обережно, важко ступаючи, аби не натрапити на її босі ступні.

– Ти ще мене не бачив, – вимовив її лагідний голос. Її голубі очі додали: «І багато втратив» – Минулого вечора ти зустрів мою сестру Жасмін. Я отруїлася салатом-латуком, – продовжив її ніжний голос, а її очі приховали: «І коли я хвора, то дуже мила, і коли ні – теж».

«Ти справила на мене величезне враження», – ці слова промайнули в очах Джона, – і я не настільки дурний, аби цього не помічати».

– Як ти почуваєшся? – промовив його голос. – Сподіваюся, тобі краще цього ранку, – «люба», – трепетно засіяло в його очах.

Джон спостеріг, що вони вже йдуть вздовж стежки. На її запрошення вони сіли разом на мох, м’якість якого йому так і не вдалося визначити.

Він упереджено ставився до жінок. Єдиний недолік, – товста щиколотка, хриплий голос, скляний погляд, – і жінка ставала для нього огидною. І тут, вперше за все своє життя, перед ним була дівчина, що здавалася втіленням фізичного ідеалу.

– Ти зі Сходу? – запитала Кісмін із чарівливим захопленням.

– Ні, – просто відповів Джон. – Я із Гадеса.

Чи це вона ніколи не чула про Гадес, чи не могла придумати щось приємне у відповідь, то й далі не запитувала про це місто.

– Цієї осені я поїду до школи, на Захід. Як гадаєш, мені там сподобається? Я збираюся в Нью-Йорк до місіс Балдж. Там дуже суворі правила, та вихідні я буду проводити вдома, із батьками, у нашому нью-йоркському будинку, бо батько чув, що дівчата там повинні гуляти одна з одною, попарно.

– Твій батько хоче пишатися тобою, – зауважив Джон.

– Так, – відповіла вона, а очі її замайоріли вогнем величі. – Жоден із нас ніколи не був принижений. Батько каже, що ніколи й не будемо. Якось, коли моя сестра Жасмін була маленькою дівчинкою, вона штовхнула його зі сходів, а він просто встав та пошкутильгав геть. Мама була трішки вражена, – продовжила Кісмін, – коли вона почула, що ти зі… – сам знаєш звідки. Вона сказала, що коли була юною леді, та потім… як бачиш, вона – іспанка й дуже консервативна.