Френсіс Фіцджеральд - Загадкова історія Бенджаміна Баттона

Після цього Джон згадував ту першу ніч з її приголомшливими, численними кольорами, швидкими чуттєвими враженнями, музикою ніжних голосів, сповнених любові, із її бентежною мовою, мерехтінням та тінями, із тими рухами й обличчями. Там був світловолосий чоловік, що стояв і пив напій із криштального наперстка на золотому стеблі, напій, що переливався яскравіше, аніж барви веселки. Там була дівчина з квітковим обличчям, одягнена, як Титанія – із вплетеними у волосся смарагдами. Там була кімната, де стіни з суцільного, м’якого золота піддавалися силі його рук, і була кімната, схожа до уявлень Платона про таємну в’язницю: стеля, підлога, стіни – усе було оздоблене міцною товщиною алмазів, камінням різної товщини та форми, так що освічена високими фіолетовими лампами по кутках кімната сліпила очі білим блиском, який зрівняється лише з сяйвом, яке існує за межами людського бажання та мрій.

Юнаки бродили лабіринтами цих кімнат. Інколи підлога під їхніми ногами спалахувала діамантовими узорами, підсвіченими знизу, що варварськи суперечили одне одному, і відтінками пастельно-ніжними, і відтінками білосніжної цнотливості, або ж витонченими й заплутаними кольорами мозаїки, яку вивезли з мечеті Адріатичного моря. Інколи під товстим шаром кришталю шалено кружляла смарагдова чи голуба вода, наповнена кольоровими рибками й широкими веселковими водоростями. Потім вони ступали по хутрі різноманітної текстури чи коридорами кольору блідої слонової кістки, безперервно, нібито підлога була вирізана з гігантського бивня часів вимерлих динозаврів до зародження людства.

Раптом – туманний перехід, і вони опинилися в їдальні, де кожна тарілка складаласяз з двох майже непомітних шарів твердого алмазу, між яких загадковим чином був вставлений смарагд – вирізаний шматочок зеленого повітря. Музика, простора й ненав’язлива, лилася далекими коридорами – крісло, на якому сидів Джон, крилате й підступно вигнуте для його спини, здавалося, поглинуло й перемогло його, як тільки той випив першу склянку портвейну. Він намагався сонно відповідати на питання, що ставили йому, та м’ятежна розкіш, що вхопила його тіло, підсилювала відчуття сонливості: коштовності, тканини, вина, метали – розпливалися перед очима солодким туманом…

– Так, – відповідав він, намагаючись бути ввічливим, – там дійсно достатньо спекотно.

Він спромігся додати до відповіді примарну усмішку; потім, без жодного руху опору, здавалося, виплив геть, залишаючи холодний десерт, як рожеву мрію… Його здолав сон.

Коли він прокинувся, то знав, що пройшло декілька годин. Він був у величезній кімнаті, стіни якої – вироблені з чорного дерева, тьмяне освітлення було надто слабким і надто невловимим, аби називатися світлом. Молодий господар стояв біля нього.

– Ти заснув одразу ж за вечерею, – сказав Персі. – Я теж ледь не заснув – це неначе подарунок розкоші після важкого року навчання. Прислуга переодягла й помила тебе, поки ти спав.

– Це ліжко, чи хмари? – зітхнув Джон. – Персі, Персі, перед тим, як ти підеш, я б хотів вибачитися.

– За що?

– За те, що сумнівався, коли ти сказав, що володієш таким величезним алмазом, як готель «Ріц».

Персі посміхнувся.

– Я так і знав, що ти мені не повіриш. Це гора, ти розумієш?

– Яка гора?

– Гора, на якій здіймається замок. Гора як така не надто велика. Та, якщо не рахувати приблизно п’ятнадцяти метрів дерену й гравію, то нижче – суцільний алмаз. Один суцільний камінь об’ємом кубічної милі без жодної тріщини. Ти мене слухаєш? Скажи щось…

Та Джон Т. Енгер знову заснув.

Ранок. Як тільки він прокинувся, то відчув ще крізь легку сонливість, що із появою сонячного проміння кімната раптом стала щільнішою. Панель із чорного дерева однієї зі стін від’їхала убік, відкриваючи шлях світлу й залишаючи його опочивальню напіввідкриту до нового дня. Великий негр у білій уніформі стояв біля його ліжка.

– Доброго вечора, – простогнав Джон, намагаючись вивести свою голову з диких тенет.

– Доброго ранку, сер. Ви готові прийняти ванну, сер? Ох, не піднімайтеся, я покладу вас сам, але потрібно, аби ви розстебнули піжаму. От і все. Щиро вдячний, сер.

Джон тихо лежав, поки з нього знімали піжаму – він був задоволений та вражений; він очікував, що цей турботливий чорний Гаргантюа понесе його, як дитятко, на руках, та нічого подібного не трапилося; він раптом відчув, що ліжко трохи нахилилося і його, наляканого, почало нести в напрямку стіни, та, діставшись туди, драпірування розступилося й ще приблизно два метри його котило по ворсистому нахилу, а вже після того – ніжно вкинуло до води, температура якої відповідала температурі тіла.