Джек Лондон - Місячна долина

– Воно, либонь, з головоломками і справді так, – погодилася Мері, – але бог таки не схожий на того жовтого мексиканця. З цим я не згодна. Бог ні на кого не схожий.

Згадай, на стіні будинку Армії спасіння написано: «Бог – це дух».

– То якраз одна з найморочливіших його головоломок, їй-богу, бо ніхто не знає, що таке дух.

– Ай правда, – Мері аж здригнулася, згадавши щось страшне. – Коли я пробую думати про бога, як про духа, – мені чомусь ввижається Ген Міллер: пам’ятаєш, як він закутався колись у простирало й погнався за нами, дівчатами. Ми не впізнали його й мало не пропали зі страху. Мала Мегі Мерфі на смерть зомліла, а Біетріс Перальта спіткнулася й страшенно подряпала собі обличчя. Відтоді, коли я не подумаю про духа, мені все ввижається біле простирало, що ганяє в темноті. Ось так само й бог не схожий на мексиканця і не розчісує на проділ волосся.

З павільйону залунали перші акорди оркестру, і дівчата зірвалися на рівні ноги.

– Ходімо, протанцюємо кілька танців, доки перекусювати, – запропонувала Мері. – А тоді вже з полудня й усі хлопці надійдуть. Більшість із них скупердяги – не приходять загодя, аби не кликати своїх приятельок на обід. Але Берт не такий, – він грошей не шкодує; так само й Біллі. Відбиймо їх у інших дівчат, і тоді вони покличуть нас до ресторану й добре почастують. Ходім мерщій, Сексон!

Тим часом у павільйоні танцювало ще небагато пар, і в першому вальсі дівчата закружляли одна з одною.

– А ось і Берт, – прошепотіла Сексон, коли вони провальсували вдруге.

– Не звертай на них уваги, – пошепки відказала Мері. – Танцюймо собі. Хай вони не думають, що ми бігаємо за ними.

Але Сексон помітила, як зашарілися щоки в подруги, і почула, як пришвидшився її віддих.

– А ти бачила того другого? – спиталася Мері, переводячи Сексон у танці аж на протилежний кінець павільйону. – Це ж і є Біллі Робертс. Берт казав, що він прийде. Той запросить тебе на обід, а Берт запросить мене. Ото буде чудово, побачиш! Ой, коли б тільки музика не перестала грати, доки ми дотанцюємо до того краю.

І двоє свіжих гарненьких дівчат радісно кружляли, розохочені забезпечити собі обід та кавалерів; танцювали вони таки легко й добре, і на втіху їм музика замовкла саме тоді, коли вони опинилися поруч з юнаками.

Берт і Мері звали одне одного на ймення, але для Сексон Берт був містер Вонгоп, дарма що її звав він просто Сексон. Не знали одне одного тільки Сексон і Біллі Робертс. Мері познайомила їх з трохи афектованою недбалістю.

– Містер Робертс – міс Браун. Це моя найкраща подруга. Її звати Сексон. Правда, чудне ім’я?

– А чого, дуже добре, – відповів Біллі. Він скинув капелюха й простяг руку. – Радий познайомитися з вами, міс Браун.

Коли Сексон відчула дотик його шорстких, мозолястих від праці рук, вона, скинувши оком, помітила ще багато дечого. А перше, що він побачив, то були її очі: в нього залишився невиразний спогад, що вони блакитні. Десь згодом, далеко пізніше, того ж таки дня, він усвідомив собі, що вони сірі. Вона, навпаки, відразу побачила його очі такими, які вони були насправді: сині, великі, по-хлоп’ячому вперті і цим привабливі. Його ясний погляд сподобався їй так само, як і його руки, і навіть їхній дотик. Потім, хоч і не так уже чітко, вона роздивилася на його короткий, прямий ніс, рум’яні щоки та затяту коротку верхню губу; але найбільше припав їй до вподоби його досить великий, твердо окреслений рот і усміх червоних уст, коли виблискували білі міцні зуби. «Хлопчисько… Здоровий дорослий хлопчисько», – промайнуло у неї в думці. Всміхнувшись одне до одного, вони роз’єднали руки, і в ту мить її вразило його волосся – коротке, кучеряве й біляве; воно відлискувало майже блідим золотом, хоч відтінком своїм більше нагадувало льон, аніж золото.

Він увесь був такий білявий, що мимохіть їй згадались актори, що їх вона бачила на сцені, як ось Оле Ольсон або Йон Йонсон, але схожість цим і обмежувалася, бо вії та брови його були темні, а очі не дивилися по-дитячому, зчудовано; навпаки, – погляд у нього був завзятий. Біллі мав на собі елегантний коричневий костюм, пошитий на замовлення. Сексон зважила відразу добротність костюма й збагнула, що він коштує щонайменше п’ятдесят доларів. Та й Біллі зовсім не був незграбний, як більшість скандинавських імігрантів; навпаки, він належав до тих небагатьох індивідів, що в них навіть під недоладним убранням сучасної цивілізованої людини відчувається тонка краса міцної мускулатури. Кожен його рух був гнучкий, спокійний та розважний. Але цього Сексон ще не примітила і не задумувалася над цим. Вона тільки бачила перед собою гарно вбраного стрункого й зграбного молодика. Вона не так завважила, як відчула спокій та впевненість у грі його мускулатури, і якесь дивне відчуття затишку й спочинку враз охопило її, а що могло бути цінніше для того, хто шість днів на тиждень у гарячковому темпі вистоює над прасувальною дошкою? Як і від дотику його руки, гак і від усієї його постаті по тілі їй розлилася приємна млосність.